«Із коминів струмиться мирно дим…»
Юрій Клен
Із коминів струмиться мирно дим,
і сонце ранкове поволі,
гойдаючися на вершку тополі,
стає вже плином золотим.
Он, перекресливши квадрати площ,
з дзеленькотом летять трамваї.
День, наче шату, хмару розриває
і сипле іскор срібний дощ.
А під каштанами веселий крик:
навколо водограю діти,
і в бризках водяних вологі квіти
так само пахнуть, як торік.
Десь на мосту чавуннім обабіч
гіганти бронзові на конях,
неначе скам’янівши в перегонах,
вартують простір день і ніч.
І мудрість бережуть, як цінний крам,
в бібліотеках фоліанти,
і темрява на образах Рембрандта
в музеї квітне світлом плям.
В фанфарах фарб Ван-Гог: відтінків сто
у їхній грі. Мов млу під ранок,
тремке мереживо й легкий серпанок
безжурно заклубив Ватто.
Прозоре рококо бере у бран
усі думки в просторій залі,
і сміх жінок крізь мариво Версалю
веде у світлий рай оман.
* * *
Та враз сирени гострий крик
ту тишу раптом роздирає:
вже прапором у хмари має
червоний пломеню язик.
Хати, дерева й дітвору –
все ураган змісив у кашу,
все крутить сатана в чардаші,
нову вигадуючи гру.
Екзотика країв Гогена,
пишна фламандська рясота
Рубенса й барва золота
на фресках базилік, де денне
проміння сутінню цвіло, –
все освітила блискавиця,
забула згаснути й, мов птиця,
б’є крилами заграв у скло.
Став грунт рухомим і хитким,
вогненні падають обруси,
важкі удари землетрусу,
і кам’яниці кришить грім.
В чавунні труби біси дмуть,
бісиці б’ють у тамбурини.
Розтоплене залізо рине,
і чорні вихорі гудуть.
Пливе мара, мара, мара
і скрізь почвари і машкари.
Я вас розвію, темні чари:
дмухнув – і згасла зграї гра.
* * *
Не бункер, а ліси зелені
мені гудуть: «Вітай, вітай!»
Вбираю простір у легені,
мене стрічає тихий край.
До мене явори й дуби
магічні простягнули жезла.
О дійсності маро, ти щезла!
Дзвенять байраки і горби.
Десь голубіє далечінь.
Встає серед гаїв Китаїв.
Дзвіниці шпиль на сонці сяє,
і ваблять осокори в тінь.
Приймає озеро мене
у води ясні і холодні,
і що минуло, те сьогодні
знов повернуло й не мине.
Шуміть, високі ясени,
серед гіллястих верховіть
мою тугу приколишіть.
Свій килим, луже, розгорни.
Май пестить сосну молоду
і душу променем квітчає.
З безодень смерті і відчаю
я в незагасне світло йду.
Примітки
Рембрандт ван Рейн (1606 – 1669) – .
Ван-Гог Вінсент (1853 – 1890) – .
Ватто Антуан (1684 – 1721) – .
Гоген Поль (1848 – 1903) – .
Рубенс Пітер Пауль (1577 – 1640) – .
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 233 – 235.