«Дзвенять затьмарені трамваї…»

Юрій Клен

Дзвенять затьмарені трамваї,

хриплять розпачливо гудки.

На шмаття буря розриває

вечірні натовпи людські.

Ось ними черева неситі

театрів, кін і вар’єте

аж до переситу набиті.

Жага там квітне і росте.

Бої, і чвари, і пригоди

тремтять на білім полотні,

екзотика страшної вроди

і дикі чари навісні.

Життя, екранами відбите,

чужі любов, страждання, смерть

і пристрасті непережиті

наллють порожні душі вщерть.

Зіхають жерлами гармати,

свій засів сіють літаки…

Жінок учаться обіймати

якісь безвусі юнаки.

Все змішано: і тихі води,

і млосні звуки баркарол,

і грізні бомбяні заводи,

а все завершує футбол.

* * *

Як людські душі стали схожі

на радіо чи грамофон!

І паперові, мертві рожі

зі стель їм кидає Нерон.

Не пахощі отруйним чадом

поваблять їх у небуття.

О, ні, – нудьга, скрутившись гадом,

їм опоясує життя.

Знов криком «panem et circenses!»

стрясає скрізь повітря чернь.

Князь тьми узяв гігантський пензель,

відром у пеклі фарб зачер

і ось на тлі небес малює

якісь краєвиди жахні.

Он смерть лиха вгорі чатує.

Співає їй мотор пісні.

Птахами небеса вагітні.

Вже місто сотнями Гоморр

палахкотить, і фосфор квітне,

як полум’ястий мухомор.

* * *

Чи то екран, чи грізна дійсність?

Де правда тут, і де є гра?

Сирени рев у хмарах висне.

На душах репнула кора.

Мов голі стовбури обдерті,

вітрами шмагані вночі,

вони біліють, жахом жерті,

і скрізь прожекторів мечі.

Он пащу бункер роззявляє,

який, мов твань і мул, юрбу

в бетонне черево згрібає.

А вітер ночі дме в трубу…

Палайте, горді кам’яниці

і гострі вежі катедраль,

будови з каменю і криці

і золото музейних заль!

Церкви, де дух середньовіччя

в стобарвних променях вікон,

бо вік-у-вік вас будівничий

вирощував, мов квіти лон,

і вам тепер не місце в світі,

де все залізо і бетон,

де творять люди штучний вітер

і де сирена – камертон.

Руїнами чорніє Ахен,

стрільчасті дуги вихор стер,

і дише диким, лютим жахом

вогнем насичений етер.

Став спогадом прекрасний Бремен,

від Мюнстера лишився міт,

січе міста залізний ремінь

і розпорошує граніт.

Колони Кельнського собору,

стрункої готики мара, –

все щезне, й плугом переоре

ввесь простір проклята пора.

Ламаймо, мов свавільні діти,

свої забавки для химер,

вітаймо долю троглодита

і вогкі сумерки печер!

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 230 – 232.