«Погляньте, онде що намислив…»
Юрій Клен
«Погляньте, онде що намислив
якийсь гестаповець-жартун».
Сидів, прив’язаний до крісла,
раб-неборак, його пустун
зливав водою на морозі,
і бурульки, мов патли козі,
звисали вниз. То був черкес.
В величній позі фараонів
скидавсь на статую на троні
той заморожений Рамзес.
Ще бачити нам довелося,
як в’язневі, що не постриг
занадто довгого волосся,
здіймали з черепа моріг:
соломою, щоб укарати,
смалили голову кудлату,
мов кабана. Сказав Еней:
«Тут звичай той, що на Вкраїні
поширено лише на свині,
застосували до людей.
А онде бачите газовні?
Неначе храми сатані,
такі прилизані назовні,
такі чистенькі, чепурні!
Чи ж не іронія то долі,
що, перемучені в неволі,
газовні ті святі отці
під батогами будували
і власним потом поливали
попи-священики й ченці!
Як у всесвітньому масштабі
кортить побачити Вам зло,
в мавтгавзенський простуймо табір,
поки ще сонце не зайшло».
Побавив нас, як птиць у вирій,
Мавтгавзен. В присмерку він виріс.
Там комином забовванів,
у хмари вдершись, крематорій,
що душі в’язнів аж під зорі
видмухував клубком димів.
Везло вже авто тягарове
туди жидів під плач і рев,
немов відпади таборові:
голісіньких Адамів, Єв,
худих, маленьких Євеняток,
як Мінотаврові податок.
Були набиті густо там,
немов сардельки у коробці,
старі жінки, дівчата й хлопці.
Стояв від них гармидер, гам.
Сказав Еней: «Смерть у пурпурі
гряде… Тікає жид, мов щур,
бо знає: всім тепер «капурес».
прийшов, немов чума, «шварц юр».
Онті – направо гляньте – самі
уже собі копають ями
і ждуть, лягаючи до них.
Ось-ось гестаповець нехитрий
стріляє жидові в макітру
і той – лише ногами – дриг.
А онде авто з чорним гмахом,
у техніці це новина,
удосконалений винахід.
Той гмах – газовня чепурна.
Отож: людей не треба й везти,
цей спосіб є der allerbeste.
Як мавзолей – той самоход.
А вивантажуючи, трупи
не кидають безладно в купу,
бо треба зазирнути в рот.
Сортуючи, кладуть окремо,
у кого золото в зубах.
А решта – то не є проблема,
хай спочива на смітниках.
Як спалять, вигребуть у діжки,
посиплять попелом доріжки.
Як ні – на вироби піде
ота дебела людська шкура,
на рукавички, абажури,
бо тут – ніщо не пропаде.
В пошані гігієна: сквапно,
до ям як тельбухи згребуть,
все пильно поливають вапном.
Від операцій люди мруть;
для дослідів, як у вивірки,
їм вирізають мозок, нирки,
і ліки впорскують від ран,
які утишують печалі:
фенол, бензину, ціянкалій,
і евнаркон, і епіван.
Людей, що туга їх притисла,
давно позбавлено імен
і витаврувано їм числа.
Не награває їм Шопен
урочисто марш-фюнебра,
коли їм чобіт трощить ребра.
І раб, спрацьований украй, –
немов прочитана газета,
що надається – до клозета.
Як бачите, це справжній рай.
Он там, погляньте, гестапісти
завзято грають у футбол.
Здається, грають не без хисту,
та м’яч не скаче їм у гол,
бо м’яч – жидівське немовлятко,
завинуте у пелюшатки.
А он на гострі глазуни
з височини скакають в’язні,
немов пірнаючи у лазні,
і трощаться, мов кавуни.
В цій плясовиці інфернальній
поневіряють людом тим
лихі злочинці кримінальні,
що верховодять над усім.
Такий начальник зветься «капо»,
він здатний очі Вам закапать
смолою. Онде занурив
він жида головою в бочку.
Той кудкудакає, мов квочка,
і бульки по воді пустив.
Ще гляньте на того кретина,
на москаля із Костроми,
якого всі беруть на кпини,
на вискочня із царства тьми,
в якім шанують серп і молот!
Коли йому дошкулив голод,
у теплого ще мертвяка
відтяв він удо для почину
і з’їв його сирим без хріну –
тому й глузують з дивака.
Он походжає в однострої
есесівськім хлопак, що літ
п’ятнадцять має. Прагне бою
юнацтва гордовитий квіт.
Учора мав він іменини.
Син шефа – Цірайса – хлопчина,
і батько в дар офірував
для вправ стрілецьких тому блазню
в своїй щедроті сорок в’язнів,
щоб той усіх перестріляв.
Учив, як цілитися треба
межи очі, у серце, в лоб,
щоб враз душа пішла до неба,
і захопився грою хлоп.
Держався батько заповіту,
що фюрер дав на вічні літа:
«О, молодь світові на жах
я хочу бачити: нещадну,
брутальну, гордовиту, владну,
блиск звіра хижого в очах»…»
Почули вдалині ми звуки,
мов глухо хтось у дзвін гатив,
пішли на таємничий стукіт.
Там на стільці бідак сидів,
а голова була в шоломі
важкім, залізнім, по якому
гатили дзвінко молотком.
Гули йому страшні удари
у черепі громами кари,
і мозок струшувався в жом.
Пішли ми далі й до барака
дійшли, де гнили харпаки;
були страшні ті небораки –
сама лиш шкіра й кістяки.
Вони звивалися, мов черви.
Сказав Еней: «Це людське стерво,
барак цей зветься тут «двірець».
Тут скупчили все недолуге.
Звідсіль за межі земнокруга
веде дорога навпростець».
«Хто ти, єгомосцю смердючий?» –
я раптом ланця запитав,
що рану загортав в онучі,
і той, всміхнувшись, відказав:
«Мене хотіли газувати,
та вмів себе я заховати:
чотири ночі і три дні
просидів в ямі виступовій
і вийшов, бачите, здоровим,
хоч був по горло у багні».
І заклинаючи простори
днів незліченних і років,
згадав я вірш П’єра Дебора,
що тихо в спогадах бринів:
«Прийдуть щасливі покоління,
їм квіти у п’янкім тремтінні
закуряться, мов фіміам.
Наситять пахощі повітря,
і мрійний вальс музика вітру
війне в обійми вечорам».
І справді вальс ми враз почули,
вальс із «Веселої вдови»,
і в бік музики завернули.
Енея я штовхнув: «Диви!»
Там шибениці височіли,
але такі святочно-милі,
мов прибрані в день іменин;
були прикрашені квітками
і кольоровими стрічками,
вінками айстрів і жоржин.
Сказав Еней: «Це милі жарти,
то вішають утікачів,
що тої честі і не варті,
бо утікали з таборів».
Гер Бахмаєр скінчив промову,
сказав своє повчальне слово,
і має вішати не кат,
а один одного ті в’язні.
Останній не втече від казні,
бо сам собі він зробить мат.
Заряджено все урочисто.
Повитий квітами мотуз
уже не зашморг, а намисто.
Покликано на бенкет муз.
Із страти Бахмаєр поему
створив. Вінчають діадеми
із рож утікачів. Диви!
«Гойдайтесь плавко і тихенько» –
наспівує під лірний бренькіт
вальс із «Веселої вдови».
«Росте, росте у німців сальдо,
росте на користь ворогів.
Подаймося до Бухенвальду.
Там я також три тижні прів.
О, спогади ті незабутні
лишилися на все майбутнє.
У вигадках своїх були
керівники там геніальні,
а вчинки їх сакраментальні,
бо й мертвих реготом трясли».
Ми в Бухенвальд пришкандибали
і там узріли бідака,
що бігав вже хвилин чимало
все дзигою кругом кілка.
Хто вигадав ту дивну кару?
А з другого валила пара:
на прикру гору він збігав
і вниз котився горбчаками,
немов би був Сізіфів камінь,
бо все те сто раз проробляв.
Там, де було все голо-пусто
і в жовтих розсипах піски,
біліли качани капусти.
«Таж то є голови людські!
Закопують на дві години
по шию тих, що в чомусь винні», –
гукнув Еней. Почувся рев.
То брали десь когось на муки:
назад викручуючи руки,
людей в’язали до дерев.
З лятрин відром зачерши калу,
мов бараболю по весні,
жидів там пильно поливали.
Один зомлів, тож без борні
залізом розщепляли зуби
і воду лляли поміж губи.
Жид пух, немов на сонці плід,
все реготалось до гикоти,
бо трискала вода із рота,
коли скакалось на живіт.
«Покиньмо бідних небораків.
Мабуть, гуде Вам голова.
Загляньмо краще до бараків,
бо завтра ж – перший день Різдва.
Подивимось, чи там танцюють,
чи люди Свят-вечір святкують», –
так намовляв мене Еней.
Сховавши у снігу ходулі,
в барак ми шостий завернули,
де хтось співав, мов соловей.
Стрункі пишались там ялини,
на них горіли вже свічки.
Повнісінько було в хатині,
зійшлись пани і батраки.
А між вогнями золотими,
поміж ялинами отими,
помежи кожними двома
висіло по одному в’язню.
Скидавсь той макабричний празник
на те, що бачив Брут Хома.
І я, звернувшись до Енея,
сказав: «А чи не є це сон
і плід фантазії твоєї,
яку стуманив самогон?
В той сон мою утяг ти душу.
Кого по тих жахах зворушить
Октав Мірбо, той самодур,
який в розбещеній уяві
мав джерело своєї слави
і написав «Садок тортур»!»
Сказав Еней: «Кортить Вас, пане,
вже звідси дати стрикача.
Чи ж око Ваше не погляне,
як людьми грають у м’яча?»
Відрік я: «Бачив я канкан той,
мені вже показав це Данте.
Невже ті самі тут і там
методи й спосіб катування,
якими вичавить зізнання
так конче хочеться катам?»
«Різниця є, хто в тямки візьме, –
мовляв Еней. – Впровадив чорт
гру там в ім’я соціалізму,
а тут вона – веселий спорт.
Все німець переймає швидко,
бо вже він має п’ятилітку
та концентраки заснував,
що в нього звуться «Nacht und Nebel».
Як попадеш – то мов у небі,
бо вже навіки слід пропав.
Та помандруймо з Вами в Київ.
Не до смаку Вам тут кутя.
А там, де дух Шевченка віяв,
пульсує гаряче життя».
І ми, дві довгоногі птиці,
попростували до столиці.
О Києве, тобі привіт!
В побожності схилімо чола.
Усіх єднаєш ти у коло.
Тут нації краса і цвіт.
Ось на Шевченковім бульварі
вітають нас ряди тополь.
Здається, тут пройшов Аларіх
чи інший варварський король.
А може люті яничари?
Бо недогашені пожари
у міста серці золотім
повижирали чорні плями,
і метушиться у нестямі
воно, розгублене зовсім.
О, де ви, літ минулих друзі?
О, де завіявся ваш слід?
В яких снігах у лютій тузі
кайлами трощите ви лід?
Я бачу скрізь чужі обличчя.
Даремне я зову і кличу.
– «Та чи не кинув нам сюди
в палкім ентузіазмі Захід
людей нових від мого фаху?
Ану ж, Енею мій, знайди
поетку, ніжну як вербена,
що край дороги розцвіла,
що їй дзвінке ім’я Олена,
що зачарована пішла
повз таємничі звабні двері
на дальній і «прекрасний берег,
на клич задимлених вогнів».
Я чув, що тут, у ріднім лоні,
цвіте в благословеннім гроні
вона, гуртуючи співців».
Попростував Еней і в пітьмі
зненацька зупинив мене
перед великими ворітьми.
«Оце житло її сумне, –
сказав він. – Тут їй казка сниться».
Поглянув я: та ж то в’язниця!
Дав варті пачку цигарок
Еней – і сходами до камер.
Ноги торкавсь холодний камінь,
гув у повітрі кожний крок.
Там люд туливсь, як по печерах.
Хто кинув їх у цей барліг?
Ось-ось число її на дверях –
і ми ступили за поріг.
Поетка корчилась на нарах,
бліда, неначе вже на марах,
а біля неї ніж, яким
вона собі розтяла жили.
Уже знекровлена, безсила,
казала шепотом глухим:
«Знайомі речі і обличчя
вже стали зайві і чужі.
Я чую поклик таємничий,
кружляю на вузькій межі.
Розлито недопите сонце,
душа в червоній амазонці
мчить на коні в гарячу смерть,
бо не холодне умирання
послав Господь. Вином страждання
мені налив Він чашу вщерть.
Я на високій стала вежі;
мов корабель хай відпливе
життя у заграві пожежі».
І вже лежало неживе
перед очима юне тіло.
Спитав я: «Защо ця немила
спіткала жінку доля?» й рік
Еней: «Оскаржив провокатор
її. Щоб утекти від ката,
вона свій вкоротила вік.
Священних жертв таких немало,
бо гестапівський однострій
енкаведисти повдягали;
гудуть, як той джмелиний рій,
скрізь українську молодь ловлять,
і вже пішло тут безголовля.
Отож на предків любий край
хай накивають наші п’яти,
бо взявсь тут пальми колихати
той самий пролетарський май».
Попрямували ми на захід,
тікаючи з пекельних гавр.
«Земля – то сатани винахід, –
сказав Еней. – Іхтіозавр,
і той напевне би заплакав,
побачивши тих горопахів,
а ми, пройшовши крізь полон,
вже так серцями зашкарубли,
що не хвилюють нас ті кубла;
ще світ нам красить самогон.
Нехай же нас минають бомби.
Тримаймось напрямку Берлін.
Погляньте там на катакомби,
подиште попелом руїн».
Ми йшли та йшли. Зоря в кирею
вдягла нас ранкова. «Енею, –
промовив я, – на манівець
ти збочив. Ніч ми йшли без павзи.
Це ж не Берлін, а Заксенгавзен.
Ми в інший забрели кінець».
Примітки
евнаркон () – потужний знеболюючий засіб (тим і небезпечний)
епіван () – потужний знеболюючий засіб, використовувався гітлерівцями у таборі Равенсбрюк як отрута.
Цірайс Франц Ксавер (1905 – 1945) – гітлерівського концентраційного табору Маутхаузен.
Весела вдова – (1905 р.).
Бахмаєр (, 1913 – 1945) – офіцер табору Маутхфузен, нацистський злочинець.
Мірбо Октав (1848 – 1917) – . Його роман «Саду тортур» опубліковано в 1899 р.
Аларіх (370 – 410) – , який захопив Рим.
дзвінке ім’я Олена – (1906 – 1942), українська поетеса.
вона собі розтяла жили – здогад Ю. Клена.
Знайомі речі і обличчя… – цей монолог побудований на цитатах з віршів Олени Теліги.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 204 – 216.