«Мене послав шановний панус…»

Юрій Клен

«Мене послав шановний панус

Herr Котляревський, що водив

мене колись по пеклі за ніс,

і Вашій ласці доручив.

Піддайтеся моїй опіці.

Скуштуєте Ви сочевиці,

яку я вже півроку їм.

Не в моді каша там гречана,

ані вареники й сметана,

і в очі б’є пекельний дим.

Мені б борщу й пшениці куль би,

тоді б я з голоду не дох.

Та де! Дають лиш мерзлу бульбу,

червивий вже обрид горох.

Охляв я на німецькім харчі,

але снаги мені ще старчить,

щоб бути Вам проводирем

і вести крізь вогонь проклятий,

щоб фарб Ви там могли набрати

для ще не створених поем.

Звитяжно у далекі далі

державну держите Ви путь.

Та на зворотний бік медалі

пора Вам оком позирнуть.

Коли до пекла дух Ваш прагне,

itinera нам треба magna

і magna flumina пройти.

Отож рушаймо з Вами ambo.

Зі звички буду тільки ямбом

Вам баналюки я плести.

Та й то лиш чотиристоповим:

пан Котляревський ним писав,

коли мене він славословив,

коли гекзаметр занедбав.

Строфа – мій віз, рядки – колеса,

і тих коліс у воза десять.

їх ритмом-ободом стягніть,

мастіть їх дьогтем – серця кров’ю

і рими-шпиці яворові

мені крутити поможіть.

Уже не гопака inferni

тепер танцюють, а чарлстон,

не почастують Вас фалерном,

та є в них часом самогон.

Кушток як зо дві випляшкуєш,

як з ними бенкет поденькуєш

і в буркоті закендюшить,

miracula перед очима

поплинуть nubila-ми диму

і будуть sanguine кропить.

З жаху на лоб поочать лізи,

в душі біжак проморозить.

Де-Сада, партача-маркіза,

зуміли тут перевершить.

Простіть! Плітик мій заязився,

бо ipse-гоном я налився:

нап’юсь – то й чорт мені не кум,

мені синіше сяє caelum,

я зразу забуваю bellum

і все тоді беру на глум».

«Я пам’ятаю ще латину, –

всміхнувся я на ці слова. –

Отож катай, Анхізів сину!

Вона для мене – мов халва.

Часу не гаймо на переклад,

ходімо навпростець до пекла».

«Я бачив муки там чудні, –

відрік Еней, – бо вже там пікся.

Не доведеться з вами Стіксу

перепливати на човні.

Он по дорозі, де ті верби,

Вас поведу in medias res.

Її сторожить тільки Цербер,

той триголовий лютий пес».

І от шляхом пішли ми битим.

Була там загорода, й звідтам

рев долинав. Гукнув Еней:

«А трястя би тебе трусила!

То ж є ота нечиста сила,

що в пеклі стереже людей».

Угледів я тоді потвору,

що триголовою була,

і гавкали три пащі хором,

з них слина з лайкою текла.

Одна з них басом по-німецьки

так лаялася по-мистецьки,

що й соромно переказать;

кричала «Schweinehund» і «Scheisser».

По-нашому, як не старайся,

не віддаси усіх заклять.

А друга, мов хотіла зжерти,

щось по-мадярському ревла,

кричала: «Diszno kutya! Sertés!»

І по-румунськи третя, зла,

на нас торохкотіла: «Dracu!»

Стояли ми, як небораки,

вона ж: «О, porcule, măgar!»

Вирячувалися три пари

очей отій лихій почварі,

а пащі рявкали: «Гар-гар!»

Але Еней не стратив нервів:

в німецьку пащу, як мастак,

шпурнув бляшанок п’ять консервів;

в мадярську, вилаявшись так,

як лаються у нас в Одесі,

запхав сигар пачок із десять.

Румунській, що ввесь час: «гав-гав»

і ні на хвильку не вгавала,

бо і собі чогось жадала,

він тільки дулю показав.

І скориставши з тої миті,

як пес дурний бляшанки гриз,

смачними шпротами набиті,

шмигнули швидко ми за хмиз,

що купою височивсь обіч.

Ми псові не дались на здобич,

позбулися всіх трьох причеп

(бодай їм язики пов’яли!),

на них п’ятами накивали

і подались на тихий степ.

«Дивіться, ось уже наш табір!» –

сказав Еней. Навколо дріт

колючий тягся. Діти й баби

юрбилися біля воріт,

своїх людей там виглядали,

чоловіків, батьків шукали,

які потрапили в полон.

Не запитавшись у сторожі,

ступили ми за огорожу,

і не було нам перепон.

Там скрізь розкидані лежали

зчорнілі, бряклі стовбури,

і мовив я: «Тут дров чимало,

їх вистачить на зими три.

Які колоди довжелезні!»

І рік Еней: «Це миттю щезне.

Щоб ліпше оком огорнуть,

вдягніть-но ваші окуляри.

Не дрова то, а трупи. Зараз

у спільну яму їх шпурнуть.

Щодня від голоду й морозу

у нас вмирає п’ятдесят.

Небіжчиків (пробачте прозу!)

товариші позбавлять шат.

Навіщо ж мертвим ті одежі,

коли вже не дошкулить нежить!

Он у всі сторони стирчать

мерцям закляклі ноги й руки:

прийдеться чобітьми пристукать

і все рівненько притоптать».

В кошару ми попростували,

яка скидалася на морг.

Там продавали й купували,

точивсь таємний, тихий торг.

«Як труп ще теплий після смерті,

йому нирки, печінку й серце

вирізують. Вони смачні.

Голодний люд, на все він ласий,

на цигарки міняє м’ясо, –

так пояснив Еней мені. –

Все причандалля, непотрібне

вже нам самим, ми, козаки,

даруємо братві безхлібній.

Навіщо нам оті нирки,

на біса серце і печінка,

коли вже не полюбить жінка,

коли прийшла до мене mors,

коли вже не подамся в Крим я

і вже не грітиме у тім’я

ні ясний Геліос, ні Хорс?!»

А я на це: «Як по пустині

пекельній Дант мене тягав,

то не робив з усього кпини,

а річ поважно трактував».

«Була у Данта інша вдача, –

сказав Еней. – Зірками значив

шляхи він. Вас носив бурун.

Дант малював на стінах фрески,

а я даю лише гротески,

бо я – пустотник і жартун.

Та правда тут і там та сама.

Дається тільки різний сос.

Тож відчинімо правді браму!

За неї піду я на стос.

Про істину одному дано

вістити боєм барабана

і гласом труб. Та інший гарт

у тих, що, мов сова у літі,

на глум беруть усе на світі,

і зброя їхня – гострий жарт.

Не буде нас носити вихор,

як вас за гори і ріку

носив, немов засохлий віхоть.

Та піде все в нас по шнурку,

або, як чехи кажуть, hesko.

Не є це епос, а бурлеска,

burlesca tragica; тому

все має бути, як у фарсі,

чи, може, як на дальнім Марсі.

Тож не трубитиму в сурму.

Припас я милиці-ходулі,

які сягають вище хмар,

де, забезпечені від кулі,

ми попрямуємо в кошмар…»

Як милиці припасували,

зіп’ялись ми й пошкандибали,

у вись, мов велетні, зросли.

Вгорі, над головами сонце,

внизу, між хмар – ясні віконця:

червою люди ген повзли.

Був кожний крок верстов із десять.

Всі смерті від вогня й меча

я нотував на маргінесі

мого дірявого плаща.

Скидавсь чортячий писк на песій,

десь правилося чорні меси,

нам невидимі в чорній млі,

на честь сеньйора Веліяра.

Мов ураган, гули пожари,

роїлось пекло на землі.

Коли я до Дніпра дотюпав,

побачив я, що під мостом

повішені гойдались трупи,

мов продавалися гуртом.

«Гойдаються там партизани

і почорнілі, мов цигани,

висять для остраху людей,

щоб дать наочний приклад кари,

щоб не тікав у жито нарід», –

так пояснив мені Еней.

Біліли за дніпровим плесом

хати, мов купи печериць.

Звідтіль на царину есеси

зганяли баб і молодиць,

що по-несвітськи голосили;

шикуючись під скоростріли,

малих тримали немовлят.

Кричали діти: «Мамо, де ти?!»

Строчили швидко кулемети,

і нищилось по ряді ряд.

Спитав я: «Чи ж ведеться війни

проти жіноцтва і дітей?»

(бо подив мій зростав постійно).

І відказав на це Еней:

«Так дітвора невинна гине,

бо викорінюють родини

тих, що, покинувши хати,

пішли у вольні партизани.

Отож, немов з наказу хана,

все має трупом полягти.

Кого охота підмиває

до лісу дати стрикача,

той знатиме: відповідає

за це все кодло втікача».

І з подивом, що ріс безмірно,

я мовив: «Є це неймовірне.

Коли здається все в полон,

то звідкіля ті партизани?

Бо вже червоного корану

зрікаються, як забобон».

«Щоб добре справу розкумекать,

рушаймо далі у простір», –

сказав Еней. І, мов лелеки,

чолом черкаючися зір,

попростували в степ ми дикий,

переступали через ріки,

події сповнені поваб,

жорстокі і страшні часами,

які точилися під нами,

згори хапаючи, мов жаб.

Отак ми на село велике

в степу широкім набрели.

Такі злинали звідти крики,

що нам аж вуха загули.

Не тільки люди, – пси і свині,

коти, качки кричали: «Гинем!»

Село те німці й поляки

широким колом оточили.

Поляків бо приголубили

всепереможні вояки,

за те, що досвід мали давній

в пацифікації вони,

діла доконували славні,

людей топтавши і лани,

з повітів молодь забиравши

і по в’язницях катувавши.

Чоловіків під скоростріл

зганяли вояки у купу.

Їх оберталося на трупи,

і плив з-під них кривавий Ніл.

До клунь замкнувши баб із дітьми,

солому, складену кругом,

щоб засвітити їм у пітьмі,

підпалювали сірничком.

Палахкотіли ті багаття,

і лопотіли, мов латаття,

там полум’ясті язики,

що жаром прискали, як просом.

Ревла худоба стоголосо,

вилущувались кістяки.

Сказав Еней: «Забили німця

в околицях цього села

якісь бродяги-проходимці.

Тому-то вогняна мітла

змете, не полишивши сліду,

село. Хоч правди діти ніде:

знайшовсь забитий німець там,

та люди Богу духа винні,

бо може й трупа хтось підкинув.

Але платити тра життям.

Набравшись досвіду і гарту,

селяни наші хитруни

скрізь на дорогах ставлять варту,

що визирає з далини

гостей непрошених, і скоро

ген над шляхом закурить порох,

усі біжать, у казани

б’ють на сполох, у сковороди,

женуть, до лісу давши ходу,

корови, коні, кабани.

Ідуть у вольні партизани,

живуть, як прадіди колись,

воліють бути як цигани,

аби не шинкою спектись.

Все потім лучиться докупи,

і так росте поволі УПА…»

Борами чорними Волинь

зустріла нас, коли ми далі

пішли. За ними місто ,

де ми почули зойк рабинь.

Там церква, полум’ям пойнята,

тлумила крики гомінкі,

і не вгавали вопіяти

в тій церкві матері-жінки.

Гатили-гупали у двері,

трощили об каміння череп;

ковтаючи вогонь і чад,

пестливо лизані і жерті

шпаркими язиками смерті,

в хустки вгортали немовлят.

Перезирнувся я з Енеєм

і вже нічого не питав.

Та мовив він: «О, щось лихе їм

в майбутнім Бог наготував,

страшну завісивши відплату,

коли дав волю лютувати».

Вогонь то є старий звичай,

то не закон жорстокий джунглів.

Частину другу Нібелунгів

з років дитячих пригадай.

Ми далі йшли й постерігали,

як на мінований пустар

жидів стотисячами гнали

з усіх околиць і кошар.

І стогін посилала звідтам

земля, роздерта динамітом.

А то дідів, жінок, дівчат

розстрілювалося пачками.

Скидали трупи всі до ями

і долучали немовлят.

До Бога простягав долоні

жидівський люд, ревів, як бик.

Ніхто не чув його агоній,

і аж під хмари нісся крик.

Він, як на древньому Сінаї

Мойсей, волав до Адоная.

Не знав він, що живе в добу

немилосердних ліквідацій

тих або інших рас і націй,

і з розпачу сурмив в трубу.

Робітників із України

везли в вантажних поїздах,

де, позамикані, мов свині,

вони товклись, як у хлівах.

Три тижні їх маринувалось,

тоді з вагонів вигрібалось

гній, кал, блювоту і мерців.

Живі десь за колючим дротом

тинялись: кожний був фактотум

в полоні чорних, мертвих днів.

Небавом ми, ходи наддавши,

до табору знов доп’ялись,

і був то знаменитий Авшвіц

(як би віддав його колись

чітко графікою Нарбут!).

Над ворітьми був напис: «Arbeit

macht frei» і лаявся: «Psia krew!»

якийсь поляк; казав: «До неба

ви виросли, ta czego trzeba

вам, дурням, вищим від дерев?!»

Ми, не зважаючи на злого

лайка, на милицях своїх

переступили через нього,

збудивши тим загальний сміх.

В пасматих одягах чимало

всіляких в’язнів там шугало.

І пояснив мені Еней:

«Тут кутники понашивали

зелені тим, що грабували

і обкрадали скрізь людей.

А чорні тим, що утікали

від праці. Фіалкові тим,

що біблію коментували.

Он емігрант, той з голубим.

З червоними – то бандерівці.

Жидів, покірних, як ті вівці,

зоря вирізнює з усіх.

З кутом рожевим педерасти.

Партійці ж керівної касти,

ті ходять в білому, як сніг».

І щоб я добре все второпав,

Еней досвідчений повів:

«Сюди з усіх кінців Європи

шлють жидову-багатирів.

Їх не ведуть до буцегарні,

ведуть їх митися до парні.

Не воду, газ пускає кран.

О, купіль то є давній спосіб,

що вдосконалювався досі.

Ним Ольга нищила древлян.

За півгодини все є мертве.

Гаками стягши всіх до куп,

в великих печах палять жертви,

кладуть полінами до груб.

Так гестапівцям менший клопіт,

бо розгрібають тільки попіл,

де є до чорта дукачів.

Збирай – аби лише охота –

коштовні камні й красне злото

із запломбованих зубів».

На авті їхали східнячки,

хоч і веселі, та сумні.

Горіли очі від гарячки,

а з уст летіли їм пісні.

І я спитав: «Куди, дівчатка?»

І відгукнулось: «На колядку

туди, де не росте трава.

Мабуть, ми дуже недокровні:

нас виряджають до газовні,

бо вже хворієм тижнів два».

Там, не зажурені ні трошки,

в квача гуляли хлопчаки,

і грав один з них на «гармошку»,

ногами втоптував піски.

Сказав Еней: «Ці хлопці звикли

до всього. То дорослим приклад,

їм завтра заштрики дають,

бо діти зайві: хочуть жерти.

Байдужі до життя і смерти,

вони з усмішкою помруть.

Погляньте: мов страшне мементо

чорніє там двадцятий блок,

де робиться експерименти,

де в різні способи жінок

чужинних рас стерилізують

і плідність власних рас форсують

на дослідах. Большевики

ліквідували нас, як клясу, –

тут ліквідують нас, як расу.

Стискаймо мовчки п’ястуки.

Струснімо порох з наших лахів:

чкурніть-но далі, мов факір!»

І ось, примандрувавши в Дахав,

почули дзенькіт ми сокир.

Ціпком угору гнаний в’язень

на дерево високе влазив,

співати мусів там, як птах;

а гестапівці реготали,

гіллясте дерево рубали,

і раптом граб піднятий – бах!

і в’язня чавив на медузу

своїм незважним тягарем.

Еней стояв, гриз кукурудзу

і говорив мені тихцем:

«Цей табір – то веселий табір;

щоденна їжа там «кольрабі»,

але вигадливі кати

всіляко дбають про розвагу:

рабам то сеччю гасять спрагу,

то чешуть вилами хребти».

Примітки

есеси – німецькі відділи «SS» (Schutzstaffel).

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 191 – 204.