«Там, де над Зальцбергом синів простір…»

Юрій Клен

Там, де над Зальцбергом синів простір,

стояв він на терасі свого дому

і слухав, як мечі у надрах гір

йому послужливі кували гноми.

Там, над проваллів безглибом стрімким,

вилискуючи проти сонця й білі

від снігу, що здавався голубим,

ясні шпилі навколо височіли.

Ще ранкова від гір лягала тінь

на кам’янисті схили і долини,

і хтось, плащем розсікши далечінь,

зі скелі Вацмана до нього злинув

і станув поруч. А тоді почав

зорити разом з ним широкий безмір.

Здавалося, що, важачи, він клав

народи, трони і скарби на безмін.

І вкрадливо він річ таку повів:

«Ти Царство Духу збудувати хочеш?

Вже з-над тих гір, немов з-над олтарів,

твій крик у всесвіт котиться пророчо.

Немов мара, воно із мли встає.

Та чи ж не молимось ми щодня марно:

«І да приїдет Царствіє Твоє»

і чи не чинимо діла безкарно?

Дві тисячі років чекає люд,

витужує те царство. Але всує.

Осяяне чарівним блиском злуд,

воно в його уяві лиш існує.

Бо чи ж не є примарою все те,

що похопити зір твій неспроможен?

Поглянь: те мерехтиво золоте,

для ока зримий світ – твоє підложжя.

На непохитний грунт його, як на

твердий граніт, нога твоя хай ступить.

Он там горить скарбами далина,

і царства в ній – як самоцвітів купи».

* * *

Він змовк, повітря за щоки набрав

і горам дмухати почав на чола.

Той вихор їх поволі розсував

і роздимав все ширше видноколо.

І попливли, мов риби до мереж,

і заряхтіли маривом блискучим

дахи, церкви, шпилі високих веж,

укриті виноградниками кручі,

плющем порослі замки на горі,

луги, садки, лани благословенні,

повиті чадом фабрик димарі,

стада і люду юрби незчисленні.

Провадив далі гість: «Не є це сон,

мрій марнота! Все зчислиш ти достоту:

залізо, крицю, камінь і бетон,

рухомий інвентар людей і скоту.

О, ні, я не пускаю блахмаиа,

як Той, що царства вам не дав донині.

Дивись: тобі кажу я просто: «На!»

Будь над усім володар-пан єдиний.

Ти, як Мойсей, створи безсмертний міт.

Чи ж нарід твій не є найвища раса!?

Дається їй опанувати світ,

бо решта – то драглиста маса.

Рука, що взялась за держак меча,

нехай строптивого раба навчиться

упокоряти посвистом бича

(хай римська вам згадається вовчиця!).

Надлюди ви, півбоги-владарі,

що вимріяв їх смілий Заратустра,

і досі ще невиданій зорі

могутнім маршем ви йдете назустріч.

Веди, немов Іісус – але Навин,

а не Христос – ті раті до звитяги,

і до твоїх похиляться колін

багнети, берла, голови і стяги.

Хай твій спрямований у бурю чвал

не спинять підлюдків плачі й прокльони,

коли від труб страшних культури вал

затруситься, як мури Єрихону.

О, тільки вичаклуй з залізних пут,

з безодні визволи закутих духів, –

і зазвучить така музика тут,

якої світ ніколи ще не слухав.

Міси, як майстер глину, людську твань!

Збудуй рабів руками горна й домни.

Не кладучи змаганням гордим грань,

безсмертним увійди в віки потомні!

Так поширяючись, кінець-кінцем

усю в пурпурах пещену Європу

той обрій щільно замкнутим кільцем,

немов залізним обручем, охопить.

Збагнеш ти хутко розумом швидким

і чисел магію, і чари цифер.

Він твій, той світ, речей гранітний Рим,

що володіє ним до дна Люцифер».

* * *

Так переконливо він промовляв,

мов бачив всіх речей коріння,

і на лиці прекрасному лежав

немов би відблиск перших днів творіння.

Потужним подувом, як вітровій,

навколо дмухати почав він знову,

і образів нових іскрився рій,

бо далі й далі роздимався овид.

Було це так, неначебто балон

дитина, бавлячися, надуває,

а він, прибравши неба синій тон,

росте, росте без міри і без краю.

Ось барвами веселки він заграв,

як банька з мила. Визрів у натузі

і раптом з лускотом гучним – пропав.

Весь безмір скорчився в тісному крузі.

І світ звичайним став на ока кид:

десь череду ганяли волопаси,

знов обступили гори краєвид

і в нім самотню постать на терасі.

Примітки

Зальцберг (Salzberg) – гора біля Берхтесгадена.

зі скелі Вацмана () – гора на південь від Берхтесгадена.

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 175 – 178.