«Коли в вечірньому горінні…»
Юрій Клен
Коли в вечірньому горінні
погасла далечінь,
було мені видіння
над синім озером марінь.
Молочно-білою рікою
текла досвітня мла,
залюднена юрбою
примар, що крізь етер пливла.
Були відразливі й звабливі
між постатей отих,
і сам я був, мінливий,
одним із привидів легких.
Я знав – бо відгомоном пісні
нам квітло у думках
якесь знання первісне –
що в Єлісейських я полях.
Без крил буяли ми в серпанку
розмаяної мли,
бо тінями світанку
ми, ще не втілені, були.
* * *
І враз стрясла все в білім димі
архангела труба,
що в далях невидимий
трубив з небесного горба.
Потужно туга в ній гриміла,
що душу геть тягла,
туди тягла її із тіла,
де рокотом гуде хвала.
І був то спів, що вабив владно,
що серце розтинав,
звитяжний і нещадний,
і душу в простір поривав.
Збагнув у тузі тій незнаній
те щастя я тепер,
що серафимам дано
в високім крузі горніх сфер.
Я знав – бо в путь одразу рушив
мета мого життя
знайти співця, що душу
порвав до іншого буття.
І знав: мене він здавна кличе.
Зближавсь я до примар,
дивився їм в обличчя, –
не в них гримів труби пожар.
На поклик плив я далі й далі,
шукав у тумані.
В стогромому хоралі
труба замовкла вдалині.
В етері шлях простягся ясний,
порожній, без розрад.
І в тузі незагасній
тоді я повернув назад.
Загублений в блуканнях марних,
крізь дивні плив краї,
прекрасних і почварних
примар минаючи рої.
Я тільки знав, що в тому співі
буття найвищий зміст,
бо в золоті розливи
мені простягся він, як міст,
і що співця знайти я мушу,
який заполонив
мені навіки душу
і владно співом затопив.
І там, де млистого сувою
ріка, в якій я плив,
ділилася надвоє,
той самий голос затрубив,
та не далеко вже, а близько.
І знову крізь туман
гримів і грізно блискав
і владно брав мене у бран.
І я поплив йому назустріч
тим рукавом річним,
де, як у срібнім люстрі,
димів той самий білий дим.
І я питав: знайдеш, чи згубиш
ти трубача, який
потужну тугу трубить
у простір ясно-золотий?..
* * *
Враз, мов у ніч, тоді в наявний
я канув світ, той світ,
що видає себе за справжній
і непохитний, мов граніт.
Чотирикутником кімнати
мене він оточив.
І я не міг літати,
я, що в просторах інших жив.
Та спів, почутий в горнім краї,
я слухом ще ловив:
як вітер, що ламає
столітній ліс дубів,
в моїй душі ще владно й тужно
гула, гула ота
мелодія потужна,
та хуртовина золота.
Примітки
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 161 – 163.