«Від Сталінграду котиться лавина…»
Юрій Клен
Від Сталінграду котиться лавина
за Дін і за Дніпро. Палають ватри.
На білий сніг ллючи червоні вина,
знов ставить Темуджін линялі шатра.
На захід фюрер стяг полки голодні,
новою зброєю світи шахує,
а вже позаду мертве і холодне
Німецьке море хвилями шумує.
І, продираючись у стратосферу,
у чорну просторінь летять ракети, –
невидані на небі хмарожери,
в солярний біг не втягнені комети:
закуті в грози й панцері стрекози
даремно-марно трощаться об острів.
А що, коли ще й той останній козир
є лиш брехня модерних Каліострів?..
Спис Одіна зламавсь. Валькірій коні
мчать день і ніч хоробрих у Валгаллу,
і натискає вже на Відень Конев,
ідуть дощі жеручого металу,
і владним рухом маршальського жезла
орду скеровує до Шлезька Жуков.
Брунатна гвардія в тумані щезла,
і носиться над нею зграя круків.
З Бреславля поїзди летять на Прагу
крізь вітер крижаний, в мороз тріскучии,
ревуть, немов страшні звіри від спраги,
що їх ловець жене на мертві кручі.
Дітей замерзлих кидається з вікон,
з платформ, напівзавіяних снігами,
а вслід за ними з розпачливим криком
в замети скачуть матері в нестямі.
Сягає повінь до дахів Берліну.
На звалищах бої за барикади.
Пожарами почерчені руїни
і ненастанний гуркіт канонади.
Вмовляє Геббельс у дідів відвагу,
в калік, у ландштурмівців одноруких
і закликає битись до виснаги,
а метрополія конає в муках.
Сам фюрер, що подався до столиці,
сидить у канцелярії Державній.
Його вітають вогняні грімниці,
а не пісні, як у часи днедавні.
Невже все пожере ота пожежа?
Невже то корч останньої напруги?
Невже хитається й впаде, мов вежа,
те третє царство блиску і потуги?
О Геббельсе, проречистий промовче!
Невже тебе скосила вже отрута!
Не чуєш ти вже скавуління вовче.
Чи ж то була Сократова цикута?
Невже твоїй душі не сняться навіть
акторки молоді та «інфернальні»,
що їх вела вузька тропа до слави
через поріг твоєї спочивальні?
Коли гранати, бомби і гармати
злили свій рев в єдиний гул протяглий,
який потягсь, мов полотно з варстату, –
стенувся вождь і стрепенувся нагло.
Знетямлений, між каменів нечулих,
самотній, мов Адам, знайшов він Єву;
недолю й щастя днів своїх минулих
несе до стіп ясної королеви.
У рот вкладає рурку револьвера.
О, тільки потиск, біль раптовий, вибух, –
і світ гойдають птахи шовкопері,
і мчать хвилини на блакитних рибах…
Але чи втішать радощі Валгалли?
бо дезертиром він ввійде в неславі,
коли бенкетуватимуть шакали,
шматуючи роздертий труп держави…
У коло стали вірні паладини;
останню шану мертвому віддати!
Ллють на тіла не миро, а бензину,
і все вкриває вже вогниста шата.
Всі наче скам’яніли – руку д’горі!
Палахкотять пломена, мов латаття.
В людські обличчя пригоршнями зорі
шпурляє, розгоряючись, багаття.
Б’є в мури гул ворожого прибою.
Стає все вужчим обруч виднокругу.
Та тіло того, що не знав спокою,
не дано на поталу і наругу.
На лоб строптиве пасмище волосся,
втопивши погляд свій у мертвий камінь, –
як у старій легенді Барбаросса,
в підвалі вождь чекатиме роками
нового вихорю, нової бурі,
щоб, ставши досвідом і віком старший,
Європі на новій клавіатурі
суворо грати переможні марші.
Часів минулих божевілля
часам прийдешнім – дивний дар.
Епоха лютого свавілля
колись п’янких набуде чар.
Перемусує, перебродить
і перебарвить нам роки,
щоб, запаливши сяйво вроди,
вернути втрачені віки.
Примітки
Темуджін (Чингіз-хан, 1155 – 1227) – Монгольської імперії.
Каліостро Алессандро (1743 – 1795) – і авантюрист.
натискає вже на Відень Конев – фактична помилка Ю. Клена. військами 2-го Українського фронту (Р. Я. Малиновський) спільно з 3-м Українським фронтом (Ф. І. Толбухін).
орду скеровує до Шлезька Жуков – фактична помилка Ю. Клена. Сілезія була захоплена військами 1-го Українського фронту (І. С. Конев), а Г. К. Жуков на той час командував 1-м Білоруським фронтом, націленим на Берлін.
знайшов він Єву – (1912 – 1945) – офіційну дружину Гітлера.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 236 – 238.