«Великий цадик і товмач талмуду…»
Юрій Клен
Немов перед створінням світа…
Скрізь марища з хаосу виринали,
Лиха зараза, голод, злидні, жах…
Леся Українка
Великий цадик і товмач талмуду,
сивобородий хасид і мудрець,
шанований поміж жидівським людом
святої тори вславлений знавець,
свічки високі в шабаш запаливши,
свій стан у посмуговані, чудні
тканини молитовнії повивши,
закляття виголошує страшні.
Насупивши густі, кошлаті брови,
у ніч волає він: «О Адонай!»
до Бога помсти, давнього Єгови,
і в голосі його гуде відчай.
Ввижаються йому висоти горні
Сінаю древнього, і під жалі
у такт гойдається коробка чорна
на жовтім покарбованім чолі.
«Нехай спобігне кара невідклична, –
так закликає він. – Хай сокрушить
Твоя нещадна помста споконвічна
той нарід, що заказує нам жить,
що нарід мій занапастив і гонить,
що в череві розжарених печей
старих мордує, молодих полонить,
на розплід не лишає нам дітей.
Хай буде він мов той садок безводний,
хай стане він мов сухолистий дуб,
рамено власне хай жере, голодний,
хай юнаки, мов ліс, підуть на зруб.
Хай в тузі нудить, мов перед родами
жона, яка тамує жах і біль.
Хай плаче над посохлими полями,
де уродили рута і кукіль.
Хай буде до спрагнілого подібний,
що спить і воду п’є вві сні з вином,
та в пітьмі прокидається незглибній
із пересохлим в роті язиком.
О Господи! Скарай той нарід-Каїн,
зміцни упертість у його серцях,
щоб у гріхах своїх він не покаявсь,
не навернувся на правдивий шлях.
Слух заклади йому, щоб він ушима
глухими істини почуть не міг,
і засліпи його, щоб він очима
не бачив – невидющими – доріг,
йшов на загин за лживими вождями,
щоб метушився він, позбувшись сна –
зацькована отара у нестямі,
яка лишилася без чабана.
Хай це триває, поки на пустелі
Господній гнів оберне всі міста.
І стануть житлами липі голі скелі,
де люд огорне сіра самота».
І цадик горщик, ліплений із глини,
бере, шпурляє на піл, навісний,
ногами люто топче черепини,
щоб покришити їх на пил дрібний;
волає гучно знов до Адоная:
«Яви, о Господи, грозу і гнів!
Як я тепер цей горщик розбиваю,
так потрощи державу ворогів,
щоб не лишилось черепка, яким би
води хтось міг зачерти з джерела,
щоб не лишилось черепка, що в нім би
хтось жару міг принести до житла.
У звалищах палаців, очманілі
від голоду, хай скавучать вовки,
хай скачуть там собаки здичавілі,
лисиці брешуть і гризуть кістки.
Хай сови кубляться в церквах, літають.
Хай калгани паскудять на хрести.
Чи чуєш Ти мене, о Адонаю!?
Залізною мітлою край змети,
щоб не було врожаю, щоб руками
збирали люди в полі колоски,
щоб за тверде підложжя був їм камінь,
щоб не мололи мертві вітряки.
О, накажи, що слива й грушка мусить
давати стільки пізньої пори,
скільки лишається після потрусу
на голому вершку – сливок дві, три.
О, знищ у тім народі дух завзяття,
дорадників-пророків, мудреців.
Хай буде він – мов восени багаття
з порубаних, потятих будяків.
Блискуче срібло оберни на піну,
а золото на полум’я і дим.
Якщо той нарід – мур, пробий щілину,
щоб просмоктався дощ дзюрком тонким,
щоб розмивав зсередини він камінь,
щоб день прийшов – із громом мур упав
і все, що там плекалося віками,
під звалищами грузу поховав».
Отак, запрагнувши страшного чуда,
ворожить цадик, хасид і мудрець,
святої тори, мішни і талмуду
ніким не перевершений знавець.
Повив він стан у чорно-білий таліт,
і тефілін горбанить на чолі.
Він ворога рокує на поталу;
єрусалимські точаться жалі,
немов у вавилонському полоні.
Угору руки простягнув аскет
і перед тим, як розтулить долоні,
зненацька він їх кидає вперед,
немов шпурляючи в нічні простори
зненавистю насичені слова,
що накликають помсту, плач і горе
і огнь на люд, худобу і жнива:
«Хай сміх і радість відлетить, мов птиця,
хай змовкнуть музики й пісень слова,
а у бездахих чорних кам’яницях
хай виросте полин, бур’ян-трава…»
І западає на хвилину тиша,
і мовчки вносить, ставить між свічок
талмудник пастку, де піймалась миша,
і пастка та – то дротяний мішок.
Над нею чудно хасид химородить,
вхопити хоче мишку на гачок,
її крізь грати голкою скородить,
вона ж тікає із кута в куток;
згори над нею крапле стеарином,
тонким струмком зі свічки ллється лій,
на шерсть на мишачу поволі рине,
кружками твердне білими на ній.
Жалять тваринку ті пекучі оси,
і миша метушиться і пищить;
та химороднику цього не досить:
рідку смолу він починає лить.
Така вона жеруча і гаряча,
немов її позичив в пеклі біс,
і миша вже не бігає, а скаче,
але дротів навколо – цілий ліс.
Гризе, гризе вона прокляті грати,
що оточили мишачий Содом,
та, неспроможна сказу подолати,
вже полум’ястим крутиться жмутком.
І оком дивлячися мертвим, голим,
в екстазі хасид як задеревів.
З обличчя вже не цадик він, а Голем,
корч захвату йому аж м’язи звів.
І знову він волає до Єгови:
«О, Боже наш! Ти є жорстокий Бог,
не є Ти Бог всепрощення й любови.
Ти люд січеш, мов вогняний батіг;
Ти Бог не злагоди, а помсти й кари.
Як я Твоє створіння катував,
так Ти скарай бундючний, пишний нарід,
що нищив нас і на тортури гнав.
Хай в муках він, як миша ця, загине,
у клітці гризучи залізо штаб;
хай стане пасткою йому країна,
де виріс він і житиме, як раб.
Нашли на нього хижу смерть і бурю!
Я тільки є благальний помсти крик,
моїм народом посланий мешурис,
його страшний, проречистий язик.
Воскрес і відродився дух Ісайї
в моєму тілі вутлім і старім,
і чорним прапором жалоби маю
я над народом скривдженим моїм.
Ждемо ми помсти, мов корова злучки,
яка реве та йти не хоче в хлів.
В нас Пейсах без маци, смутні в нас кучки
на Гамана нема медовиків».
Мов бас, бринить той голос серед ночі.
Свічки горять у срібних ставниках.
Нерівне полум’я дрижить-тріпоче,
виблискуючи тьмяно на ножах,
затиснутих у кулаках старечих.
І точить хасид скаргу і жалі,
пасматим талітом закутав плечі,
і тефілін горбанить на чолі.
Ягня мале приносить він у жертву,
повільно ріже, сколює ножем.
Воно, напівживе і напівмертве,
ногами смикає під сікачем.
«Січи всіх ворогів мечами кари,
врази пихате кодло навісне
не милосердим кошерним ударом, –
поволі ріж на м’ясо, на трефне, –
так знов волає цадик до Єгови. –
Хай ворог труситься, як це ягня,
що у руках моїх збігає кров’ю,
і винищи дітей йому до пня.
Хай пранці принесуть йому зі сходу.
Так ревно він про чисту расу дбав,
тож хай жінкам, таким пишним на вроду,
майструє чорних байстрюків зуав.
Хай меч твій нажереться м’яса-стерва,
щоб всі ворота трупом загатить.
Мов очерет, мов сохлий лист на вербах,
хай люд під лютим вихорем тремтить,
хай утікає в скелі і печери,
коли під гуркіт, брязкіт і під грім
заточаться, мов п’яні, хмародери,
повиті в чорний чад і жовтий дим,
коли земля, мов стиглий овоч, трісне,
коли річки сірчані потечуть,
річки смоли й вогню, і небо звисне,
як сивий шмат, якого бурі рвуть.
Зжени людей, в тісні замкни їх межі,
за плащ хай буде їм вузький мішок,
мотузка хай чересла підпереже,
хай чалить небезпека кожний крок.
Хай, хто втече меча, впаде у яму.
А мудрого, що з ями утече
і проторує шлях собі крізь гамуз,
хай ворог зашморгом поволоче.
Хай Адонаїв меч нап’ється крови,
язик хай буде полум’я гучне,
а подих вихорем, що здійме повінь,
що аж по горло людові сягне…
Я знаю, справдиться моє прокляття,
коли до нього прикладу печать:
себе на смерть повинен роковать я,
щоб чорним чарам слова сил надать».
Так рік великий цадик і пригубив
свячену чашу, де вино було
з отрутою… Гримнули помсти труби.
В заграві лютій небо зацвіло.
Снопи вогненні бризнули дощами.
Край спалахнув, мов тисяча Гоморр.
І вслід пожарам чорними слідами
пішли по трупах хлад, і глад, і мор.
Примітки
таліт – пасмата чорно-біла молитовна тканина.
тефілін – шкуряна коробка, яку для молитви жиди прив’язують собі на чоло.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 223 – 229.