Молитва

Юрій Федькович

О як то тихо вечором нa ярі!

Де сонце було, там кроваві смуги,

І ніби склали світ на чорні мари,

Так все утихло, ні плачу, ні руги,

Гей би всі люде привалили віком,

Що криє сльози, сльози з чоловіком.

І всі печалі, що мня в день кроїли,

Що моє серце на кавалки дерли,

Угризки, троски, всі ся укоїли,

Ген ніби з світом і людьми замерли,

І моя душа знов свобідна стала,

Як тими днями, ним свій рай страдала.

Тож склоню голову в засльозені квіти,

І яко нужден, яко син той болю,

Найнещасливший на всі людські діти,

Тобі ся Боже, Боже мій, помолю,

Як тими днями, як я ще молився,

І ще-м не думав, ще-м не печалився.

Но що ж я, Святе, буду тя благати,

Коли тебе я тілько напросився,

А ти не можеш того мені дати?

Відь моїй просьбі Бог ще не родився!

А так не буду вже нічо просити,

Лиш склоню голов, та й зачну тужити.

Примітки

Поезії, 1862, стор. 22 – 23.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 32.