Сонні мари
Юрій Федькович
У сине море сонце вже потало,
І всюди мирно, всюди тихо стало,
Лиш з Дому Марка звони в складних струнах
Пустили голос срібний по лягунах,
І так сердечне до молитви прося,
Що аж рибки ся з глубини піднося
Пречистій Діві «Радуйся» сказати…
Пішла і рибка під каміння спати,
І тихо стало.
Повиж моря краю
Зачався місяць в туманах блукати,
А недалеко в циприсовім гаю
Десь соловіє стало щебетати;
І так то щире, щире заводило,
Як сиротятко, що не має роду, –
Хто знає, вітки бідне заблудило
До сего краю на солену воду…
Умовкло, бачу, вже го не чувати.
Домами стало світло погасати,
В лягунах тихо, – часом десь гітара
Поплаче трохи, часом милих пара
В закритій барці стане гоготіти, –
Пропали таки в срібній ночи сіти, –
І нич-ничого більше вже не чути.
А люди? – мали десь давно заснути.
Стружені, бідні милого спочинку!
А я де склоню голов на годинку,
Де я до завтра буду спочивати?
Ци треба й бідним місця ще шукати? –
От палац дожин з ясного мармуру:
Я тут ся склоню тихо коло муру.
Та й буду спати, спати до раненька,
У сего слупа, дріжуч’ го обтулю
Як свого брата, ліпше ще як брата –
Ци ж не оба ми бідні, сиротята? –
О, як ту добре! Плита холодненька,
До неї груди трошечки притулю,
Чей перестане серденько боліти. –
О-північ звоня, – Ave, Божа Мати!
Приклоню голов, буду трохи спати,
Бо сон мя ломит . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Голос то тримбіти?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Так, так, тримбіта десь приповідає…
І чо ж так дуже миленька жаліє,
Шо чагір в’яне, скалам серце мліє?
Відай мене так бідного вітає
За десять років, – як же жалібненько!
Гей мати рідна, син як повертає,
А вна лиш сплаче, а відтак питає:
«Де-сь був, мій синку?»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ненько моя, ненько,
Де-м був, питаєш? . . . . . . . . .
Або ж я вже знаю
За тілько років, по котрім то краю,
Котрим замірєм нещасливий блужу,
Ци де не найду рідну, братну душу,
Ци не здибаю, словом, чоловіка! –
І вже-м на ноги, ненечко, каліка, –
Тай не найшов-єм, – нині повертаю
Назад в Підгір’я, знов до свого краю.
Ой як гаразд то було тутки жити,
Нім я пішов був царами блудити!
О, добре було, добре, пам’ятаю.
Богато ліпше як у Бога в раю:
Бо в Бога в раю ні тримбіти нути,
Ані флояри на тугу не чути.
А на Підгір’ю пісня не втихає,
Бо тут і камінь заспівати знає,
Бо тут і пуга свою думку піє,
Як нічов в літі місяць їй пригріє,
Або як ворон смерти де закружит,
А вна то видит, та й з жалю затужит,
Що вже комусь би тутки не тревати.
Коби хоть тілько щастя в Бога мати,
Би можна було – вже ми доста жити, –
Сю бідну голов тутки де склонити
На супочинок, тут коби застила,
Аби по мені з раз хоть затужила
Тримбіта мила! . . . . . . . . .
Де ж їй любі нути,
Що їй лиш трошки, вже лиш трошки чути?
Ніби зазулька, бачиш, заковала
По конець світа, так ся відозвала,
І сумно, сумно знов приповідає,
Гей тая лебідь, що на скін співає,
Ци, як на Риві казкарі казали,
Так в’на співає – де? . . . . . . . . .
У Чорногорі. –
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Так, так тота гора ся називає,
Що онде пишно в небо ся змогає,
І князі-скрані в золотії зорі
Ніби в коруну ясну укриває,
А буйні вітри білими снігами
Закрили главу ніби рантухами.
Єї шати – квіти і шовкові бори,
Єй слово – громи, груди в неї – скали.
Поклоном гори околом припали…
Несіт податки, ви боярскі двори,
А ви, загір’я, кармазини, кири,
Бо то цариця иаша на Підгір’ї,
То Чорногора.
Онде на обочи, –
О, о! – не плачте, сиві мої очи,
Бо вже не вернут тії милі хвилі! –
Дивіт, в обочи онде дві могилі;
Ци пізнаєте? Ще і нині в купці,
Ніби голубчик сивий при голубці, –
Все як бувало, нич ся не змінили.
А понад ними, гей би дві сестриці
Приповідали, красні дві ялиці, –
О, як червоно дуже в’ни зацвили,
Би-сь думав, кровйов.
Онде трошки далі
Кирничка чиста як коли з хрусталі,
Докола зілля сльозами вливає,
А тамки в лісі дрозда десь співає,
Як то бувало, тямю, тими днями,
Коли-м в неділю Божу з легінями
Сюди ходили Добушеви грати…
Так, так, – тепер си можу нагадати:
У сій могилі озде зараз з краю
Капітан Добуш славний спочиває, –
Підгірський мститель.
Друга та могила
Івана брата голуба прикрила,
Тому в’на горне д’тій ся так близенько,
Ніби серденько миле до серденька;
Ніби вже Божі судия судили,
Би спочивали так як разом жили,
Оден при другім. –
Дуже добре тямлю,
Як я бувало явору наламлю,
Відтак бервінку дикого намичу,
Та й сі хрести два ялібно затичу;
Відтак си сяду кобзу настроїти,
Та й зачну пісню Добушеви піти,
Аж плачу часом, і самий не знаю,
Чого і пощо, – тілько си гадаю,
Шо моїх братів ся могила криє. –
Чого ж ту сльоза личенько ми миє? –
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вспокійся, серце, – таже ти казало,
Що якбись братну душу де здибало,
То вже ні раз бись більше не боліло,
То вже бись тілько світом не гуділо,
Як та зазулька, шо на весні кує:
Де кукул братчик, шо мене не чує!? –
Будь тихо, серце, будь, най нагадаю
Ту думку красну, нути тії милі
О Добушеви, а як відспіваю,
Загинем разом на єго могилі,
Як ті лебеді, що лиш раз їх чути,
Потому гинут, би не можут бути.
Примітки
Друк. в «Поезіях» Льв. 1862. В листі до Дідицького Федькович писав, що зимою 1861 р. його разом з його полком перенесено з Черновець до Семигорода. до міста Ардалю, де поет занедужав і в часі недуги списав найбільшу часть поезій, які війшли в видання 1862 р. (воно друкувалося протягом 1861 р., передмова Дідицкого датована днем св. Миколи Чудотворця 1861 р.). «Не можу Вам сказати. – додає поет – котрими дни я тоті думи писав, тілько знаю, що перша моя поезія, котру-м тутки писав, були «Сонні мари». (Поезії, XV).
з Дому Марка – собору св. Марка, головного храму Венеції.
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 13 – 18.