Вечір на Підгір’ю

Юрій Федькович

Славне Підгір’є, що ся маєм крило,

В шовкові трави спати ся клонило,

Бо світле сонце в гори ся сховало,

Би десь у морі личенько скупало,

А завтра рано знов нам засвітило,

І знов ся щастю нашому дивило.

І знов в вечірніх зороньках помалу

Підгір’є красне спати колисало,

Як нині ввечір.

О, як тут весело!

Усе в одну ся піснь щасливу сплело:

Там в стаї ватаг на флояру грає,

Там, геть за лісом, череда десь бліє;

По воду йдучи, дівчина співає,

Пташинка в гаю щастя своє піє;

А, гейби піснями милим вторували,

Цигани в лузі в два клевці кували.

І всюди співи, всюди лиш свавілля,

Що хтось би думав: тутки все весілля.

І чо ж би тутки заспівати годі,

Де кожде вільне, кожде на свободі,

Де навіть щезник пробувати любить,

Як доста світом душей си нагубить;

Відтак би трошки рад де відпочити,

Аби за раєм хвильку затужити,

Би нагадати, як колись там було,

Нім боже слово з світлості го пхнуло,

Аби казити, терти мимо волі,

Проклявши бога і проклявши долю.

Но господь знає і єму годинку

До прохолоди, любого спочинку,

І не боронить місця му глядіти,

Де люди чисті, як ті божі діти,

І ще ся в школах того не навчили,

Як би і біса перепередили, –

А де ж він найде місце си зичливе,

Як не в Підгір’ї, де ще все щасливе?

Лиш той легінь там в лузі над потоком,

Гей брат на брата, сперся на ялицю

Відважним чорним, гейби в орла, оком

Похмуро дивить в крицяну рушницю,

Гейби в тій цівці, що синьо снияла,

Єго вся доля добра пробувала,

Гей вже би нігде, нігде більше в світі,

Як лиш в рушниці, щастя мав глядіти.

І чо ж ти, стрільче молодий та гожий,

Допізна нічов в лузі сам сумуєш,

Коли-сь, гей рицар, пишний та урочий,

І в гарних грудях чисте серце чуєш,

Коли-сь моторний, як козак турецький,

Вус, око чорне і кресак стрілецький,

А всі пушкари на підгірським краю

Тя капітаном своїм називають!

Чого ж, легіню, маєш ти тужити,

Коли тобі би лиш на світі жити?

Він тихо, бачу, не відповідає:

В рушницю дивить та й собі думає.

Примітки

Поезії, 1862, стор. 17 – 19.

Примітки Ю. Федьковича:

Ватаг або ватажко – ім’я, означавшоє колись начальника громади (ватаги)… опришків, нині же – начальника спокійной громади вівчарей. Коли-бо гуцули-вівчарі ідуть зі своїми чередами овець на літнюю пастьбу в гори, вибирають они з-помежи своїх пастухів одного ватага, то є старшого вівчаря, котрого служба в тім состоїть: сир і бринзу робити і о прокормления для вівчарей старатися. А понеже тим ватагам стає ще довольно часу від занятій свободного, то упражняються они більше, ніж прочії, в приграванні на флоярі і складають короткії, 2- 4- і 6-стишнії пісеньки, названі «гуцулками» [коломийками. – М. Шалата], від котрих прекрасно гомонить по горах і долах» (Поезії, с. 140).

Щезник – сатана; видиться, іде тоє ім’я від «щезай, щезни!» – як тим воскликом заговорюєм себе від сатани (Поезії, с. 143).

Криць – сталь, а відтак: крицяна рушниця – сталева стрільба. Толкують также слово «криць» в значенні «кремінь», а тогді крицяна рушниця означала би стрільбу з кремінною підпалкою. Гуцули дуже любуються в оружжі; кождий носить за поясом красно оправлений ніж, котрого рукоятка звичайно дрібними мосяжними цвяхами вибивана. Молодий гуцул соромив би ся дуже, сли би у него не було хоть одного пістолета або, ще гірше, топірця» (Поезії, с. 141).

Кресак, кресаня – гуцульський капелюх, чорної барви, звичайно з мосяжною обвідкою і пав’їм пером; у крис находяться часом хорошо вишивані рубці. Молоді гуцули, любуючись в красивім, опрятнім одінню, полагають много на кресаню і на порошниці, про котрії не раз у них случалися розбої. Ім’я кресак проізносять гуцули так же,

як крисак (крисаня), або як красак (красаня), з чого мож би заключати, що іде оно або від «криси» (Krampe), або від «красний» (Поезії, с. 141).

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 28 – 30.