1. Що буде зі Степана Малого?

Сидір Воробкевич

Недалеко від Скадар-озера, близько устя Чермниці, межи густими ільмами і волоськими горіхами здіймається невеличка мурована і цеглами покрита хатина. Попри стіни снуються гнучі і тонкі усики винограду, біля хати у затінку видно кілька мігдалових і гранатових дерев, а під стріхою висять усякі волоки, саки і вудки.

Сидить собі тут Петро Радонич Цеклин, найславніший рибалка у ціліській Чермницькій нагії. Не ловив він лише пстружки у бистрій Орочовці і Чермниці. Де ж там! на самім озері мав він своє власне око. Тут він на човнику від днини до ночі звивався. Його вуджені уклеви смакували таманські патриції, а в Четині не раз їв і сам владика його головатицю і уклеву. Трудящий був собі Петро Радонич, тому ж і придбав собі гарненьке майно, не знав він ні голоду, ні холоду, жив собі, як тур у горах, все йому в нитку йшло, бач хворутина сприяла!

Клонилося вже сонечко, холодочком вітрець провівав, колибаючи верболози і виногради. Небо зорями помалу-малу засівалося, а перекрій-місяць на небі наче з озера виринав. Гукнув вистріл, гомін далеко горами понісся, гора горі повідала, що з озера домів вертає рибалка Петро Радонич. Із-за гаю вийшли три гарні, плечисті мужі, прямуючи ід хаті, що стояла межи ільмами. Старший двигав саки і волоки, молодші несли прутяні кошики, повнісінькі риби. Се старий рибалка Петро Радонич і його два рослі сини, Марко і Іво. По чертах мож було пізнати, що доля їм нині кужіль пряла, що не пусто квасилися у озері, тому всі спірно і втішно собі ступають, а старий ніби ще парубком, ще висвистує собі.

– А що, Марку, не казав я тобі, що нині наш день… Трусилася стара, пустити не хотіла, бо бач їй якась віла снилася… От бабські химери тай годі!.. Як їй щось злого сниться, то в мені душа сміється, бо тоді для мене день, що аж га!..

– Правда, батьку… таких головатиць Вук Юрашкович на своїм віку не бачив, хоч кисне на тім озері, як бурак у борщі, – сказав сміючись Марко.

– Таже ,– додав Іво, – і ніхто до тої риби таких примівок не знає, як наш батько. Торік, як нині пам’ятаю, до полудня ні пліточки; носимося човником то сюди, то туди, годі тай годі. Надпливаємо до Дам’яна з Подгориці, до Миляна з Комарниці, і їм так діється, нарікають, що і ковбля дасть Біг… Поплили ми знов на наше око; батько лиш помолився до св. Сави, щось шепнув і лиш дивись, а уклеви вже тьмою наш човник облягли, що весло у них сторцом стояло, хоч греблю ними гати. Такого дива ще ніколи не бачив; що ми надвигали додому, сам бачив ти, братчику Марку.

– Пам’ятаю, три дні неня коло тої риби поралася… Але і не жаль… Катаряне гарно мошонку набили…. побрали ми гроші як за перець.

– Тоді купив я собі пару цвіткованих турецьких пістолетів. У самого аги кращих відай нема, – сказав з утіхою Іво і скинув із плечей кошик із рибою перед хатою, де вони саме тепер стали.

– Го, го, стара! тобі дрімається, а нам і плечей не чути! – гукнув старий Петро, а з кімнати вийшла стара Єла.

– Бачиш, стара… ади які головатиці… не сором, щоб і владика їх їв, – сказав Петро, і сміючись її спитав: – А що з твоїм сном?

– Гарно, дуже гарно, – шепнула Єла, – гарно, діточки, видно, що з плеча Радоничів, з покоління Циклинів… Ваш покійний дід Ілля руками їх ловив… Боже милий, тяжко мені стає, як його згадаю… Кляті бісурмани – бодай трава не росла перед їх порогом… не замордували його… ні, виняли очі, щоби ще довгих, вічних десять літ на світі карався і своїм безталанним світом нудив… – І ревно заплакала.

– Знов забила у свою крису, а нам спина від студені аж дрожить…

– Ходіть до хати, мої дорогі, не забула на вас стара Єла, – сказала приязно Єла, і всі зайшли через вузькі двері у хатчину.

Невеличка була світлиця; на стіні впрост схід сонця висіли ікони св. Николи, св. Юрія і св. Сави… Доокола їх різна зброя: пістолети, ганчарі… одні від діда-прадіда, а другі ще попались їм в руки від поконвічного невіра, сусіднього бісурмана. На камінних углах серед хати груба яворова дошка, се стіл чорногорців, а на землі у закутку лежало скілька рогожин і вереї – і струки з кізльої вовни. Вікна були вузенькі, но доволі місця, щоби з семип’ядноі цівки непрошеного гостя привітати.

Серед кімнати палав на ватрі ясний вогонь, освічаючи малу димом наповнену світлицю.

– Покріпися, старий, поживіться, діточки; се вино чермницькі скали випікали, сю сливовицю ще сват Пеко курив; сир, бігме, що сьогоднішній, кастрадина таки з наших кіз і кізлят… – Отак припрошувала їх Єла… Всі перехрестилися і почали Божим даром живитись.

На дворі собака заскиглив, двері розчинилися і у світлицю вступив главар сусідньої нагії, вітаючи всіх:

– Здоров, свате Петре!

– Здоров, Пастеровичу Миловане, отсе святилося, через долинку та в гостинку! Гей спізна, щось пильного відай сюди привело? Що тебе до нас завіяло?… Сідай, старий, побалакаємо; так, як тоді, коли ти мого Марка до хресту тримав… Вже з півроку не бачились… Добре кажуть: що милий гість не часто буває. Здоров, Миловане, се вино не пошкодить… – І передав гостеві гарний пугар.

– Добре тобі буяти, коли приступає. Жиємо собі, як у бога за дверима; бодай чорт главарював, а не я; от прийшов на часок до тебе, щоб розмовою біду прогнати!

– Гаразд, кумоньку, що не забув на свого побратима. Овва! що мені за біда, преці що голова, то не хвіст! – сказав Петро.

– Говори здоров! Три рази з себе тут напасть скидав, але годі тай годі… Що з мене за старшина, коли руки спутані?… Чи знаєш, чого я прибув?

– Скажи ж!

– Сидиш тут, як кертиця у норі; тобі байдуже, що в Чорногорі діється. У нас, кумоньку, таке завелося, що хорони Боже! До чого то доведе, святий знає. Вражий бісурман знов новий гарач наклав і шкуру з бідного люду лупить. Венеція – лицемірна як звичайно; нема що їй вірити, як собаці. А наш заступник, владика Сава, щоби здоров, сидить у Станевицькім монастирі і читає псалтирю, що привіз собі з Москви. Його заступник Василій літає світами-чужинами, забув зовсім на нашу кривду, думає собі: чи співатиме півень чи ні, а день все буде. Злидні, братику, тай годі! Гей! гей! мій милий Боже! Де ділися часи за владики Данила? Пропали і сліду не лишили. Незабутній Даниле, за твоїх часів ми гаразду зазнали! Гарно празнували ми Різдво Христове! Під тобою віджив чорногорець і з щирої груди міг гукати: «Ну же, брати чорногорці, і нам усміхнулася доля…» Тепер і ми пізнаємо, як щаслив той орел, що попід небеса носиться, ми стали вільними людьми і збулися тяжкої бісурманської неволі!

Так розводив Милован.

– Другого владики Данила вовік не буде, – сказав Петро, наливаючи чарку вина. – Глумилися кляті турки над нами, мов над скотиною, а Данило бачив, що недовірок туди прямує, щоб на Чорногорі православну віру знищити. Данило лиш одно святе слово шепнув і наче пекло, наче бурливе море, вся Чорногора закипіла, п’ять братів Мартиновичів в руки свячену зброю вхопили і пішли бісурманам на лихо і на погибель. Перекинцям і зрадникам, як у пеклі, душно стало. Всюди виринали месники Мартиновичі… Хто не вірив в Тройцю св. і Христа Спаса, тому вже і амінь був. Скверним трупом мости мостили, орли і соколи годували! Гей, гей! нема Данила! Там-то душилося тоді ворога, мов чорта у верші; так йому крила притяли і з гряззю змішали, що нашому братові тільки й жити було. Не знати, куме побратиме, чи то правда, що Вук Маркович з Будує про Степана Малого розказує? – спитав Петро Милована.

– Бог зна, кумочку, – відказав сей задумчиво, – що то за діло з тим Степаном Малим. Боюся, щоб на те не вийшло, як то люди кажуть: з великої хмари малий дощ. І я би в тоє не вірив, але слово старого Тановича святе. Ніхто не знає лучше обставин в дворі білого царя, як Лазар Танович з Підострога… Той, як зобачив Степана, махнув задумчиво головою і сказав: «Се (і забожитися не гріх) сам цар Петро III». Ся поголоска так по Чорногорі понеслася, мовби у велику крису четинського дзвона ударив… Всі люди присягли би, що Степан Малий – то цар Петро III. Що увіряв всіх владика Сава, що царевич Петро III давно помер, а сей Степан Малий заволока і дурисвіт, що хіба людей лічити уміє… годі було нашу чернь переконати. Вона собі лиш одно на ус намотала, – бач уперта, хоч обухом бий! Каже, що Петрові удалося уйти з рук князя Орлова і прибути сюди у наші гори, щоб нас визволити з неволі і тяжкого ярма бісурманського. Отсе впевняє Лазар Танович і клянеться на свої діти і всю родину. Коли все правда, що повідають, то той Степан несамовитий чоловік! Як з’явиться десь на скупщині, то всі князі, воєводи і главарі аж до землі клоняться… Не присягали йому вірності рагузани? Не прислали йому різаноти дорогі шати і золоті зброї? Не живуть вони через нього з венеціанами у завзятій вражді? Не держать вони Степана Малого? Отак вони його вважають за божого чоловіка. Нехай говорить собі владика Сава, що йому забагнеться, а Степан Малий незвичайний чоловік, спаситель нашого угнетеного і замученого народа!

Так розводив свою річ Милован Пастерович.

– Рад би я його зобачити, – сказав Петро, – якого він зросту, якого лиця?… Десь кругом богатир.

– Бачив я його, братику, – відрік Милован, – раз, як ішов я до Станевицького монастиря, а другий раз на скупщині (року 1767) над Горнем блатом в нагії Речка. Він малого зросту, тому ж його і Малим називають; русявий волос як грива на плечі спадає, око наче у вірла бистре, а як сяде на жеребця у червонім фесі і у білій струці, то думаєш, що якийсь князь чи воєвода на коні сидить. Говорить він, мовби з книжки читає; мова пливе йому, як бистра Рабниця; що раз скаже, то хоч гинь – не змінить. Відколи він нашою судьбою кермує, то всюди такий порядок у нас, що такого відай і не було. Нічо, що малий, але і старого розуму навчить. Оногди казав двох злодіїв розстріляти; відтоді і спокій на Чорногорі. На шлях, що в Катаро веде, положив він раз десять червінців і сріблом цятковані пістолети… Тьмою люди минали, та ніхто не важився і пальцем щось порушити. На указах до сердарів і главарів підписується він так: «Степан, малий з малими, добрий з добрими, злий із злими». Казав владика Сава, що він лиш тумана межи люд пускає, що він простий дурисвіт! Нехай буде він, що хоче; що мені до того? Хвала Богу, що всюда лад і мир.

– Якби був він дурисвітом, то де ж би йому прислав сербський патріарх з Іпека дорогого довгогривця? Нагії Кучка і Білопавлич, що під османськими ігом стогнали, всіх турків вигонили і до Степана прилучилися. З Радня і Літорала збігалися до нього люди, мовби на відпуст до чудотворної ікони… Ні, кумочку, Степан Малий – бігме незвичайний і рідкий чоловік!… Він вся наша надія, він нас вибавить з тяжкої неволі.

Так розмовляли старі. Аж по півночі вернув домів Милован Пастерович.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 66 – 73.