12. Син Миліци вбиває батька – Рада

Сидір Воробкевич

Сумно стало у хаті старого рибалки Петра Радонича; наче вже і стіни осиротіли, ні зброї, ні гарної одежі. Сю відай міль поїв, ту відай ржа з’їла. Лиш кривава сорочка сердечного Іва під іконами висить.

Нема Іва, нема Марка, старий гусляр Станко давно вже на тім світі до гуслі приспівує, і старий Петро давно прибув до своїх діточок Іва і Марка, загинув неборака у бісурманській неволі.

Осталася лише стара, лихом звалена Єла, бідолашна Ірина і вбога Миліца, усі багаті на лихо і дрібні сльози, – лишилися, як на воду опущені. Чотири роки тримав Миліцу у скутарській неволі проклятий Радо.

Два рази вона звідтіля утікала, два рази він бідну дігнав і знов мучив і катував. На четвертім році збридилася вже йому Миліца, пізнався він з туркинею і жив з нею, а Миліцу пустив на волю. З дитиною на руках, серед лютої зими поспішала нещасна у свою Чорногору. Прибула вона аж до Негуша, та тут усе спустиніло, ні роду, ні хати; не мала куди повернутися… Приходилося бідній у своїй вітчині марно погибати… «Піду до старої Єли», – так собі подумала, прибула сюди і знайшла собі притулок.

Тут доглядала вона свою дитину, наче тут квітку у городі, під її рукою розвивався малий Іво, мов той барвінок хрещатий. І він Івом звався, – святе ім’я для нещасної Миліци. Не один рік проминув, не одна сльоза пролилася, не одно тяжке лихо загостило у малу хатину старої вдові Єли.

Іво юнак, як дубчак молодий, ішов уже у вісімнадцятий рік; із зброєю так знав обходитися, що шукай йому пари в цілій Чермницькій нагії.

Не раз, як собі всі разом зберуться, давні сумні часи згадують та заголосять над великою недолею – говорила Миліца до Іва:

– Глянь, синочку, на се криваве знамя, – і показувала йому криваву сорочку. – Вона ще голосно до неба взиває: пімстіть мене, бо тяжко мені на душі! Кобись, синочку, уже раз підріс, сорочка на тебе жде!

Так гартувала мати серце свого сина; воно лиш местю закипіло. Не знав він, що Радо Янкович, котрого кров має пролити, йому рідним батьком. Сто раз водила Миліца свого сина по горах і долах, туди, куда не раз Радо ходив, бо бач і турки вже ним наситилися і як собаку прогнали.

Ціліські ночі вона із сином на чатах стояла, Радової крові напитися бажала, Іва, любого Іва кров пімстити хотіла. І тепер вона із сином за скалою чатує на Рада, його шукає, і до самого пекла понеслася б, коби знала, що там його знайде.

– Ірино, Ірино, так мені щось тяжко на серденьку, і сказати не можу, – промовила тихенько стара Єла, а дрібні сльози лиш капають по зморщеному личку.

– Не плач, зозуленько, плачем лиха не виплачеш, – потішала стару Ірина. – Вже нам так суджено до гробової дошки терпіти!

– Всі вимерли, а сорочка мого Іва все висить, прийдеться загинути і не діждатися, щоби хтось мою рідну дитину пімстив, – знов промовила розпучливо стара Єла.

– Не журися, сизокрила. Господь Бог того не допустить, – рекла бідна Ірина, потішаючи стару Єлу.

– Дай, Милостивий!

Огник на ватрі догоряв, лячно освічаючи криваву сорочку. Нараз з гуком відчинилися двері і в кімнату вбігла мов несамовита Миліца, а за нею молодий Іво.

– Скидай криваву сорочку! – крикнула вона хрипливо, – скидай, стара Єло! Твій Іво уже пімщений! Тут голова клятого Рада! – І кинула серед хати криваву голову Рада Янковича.

Зняла Єла з кілка криваву сорочку, всі навколішки попадали, всі яли молитви говорити і мов у один голос закінчили: «Слава тобі Господи! Амінь».

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 112 – 114.