6. Радо сватається до Миліци

Сидір Воробкевич

Прикро лазити по бездорожжях у скалистій країні. Чим вище підходити, тим більші скали, тим самотніша околиця. Всюди пустка, живої душі не надибати, хіба лиш того вірла, що попід хмари носиться і своїм скреготливим криком вічну тишину перериває. Сюди лазили Марко і Іво.

– Здається мені, брате Марку, що ми заблудили, не ведеться стежка в Негуський діл, – промовив Іво.

Марко оглянувся на всі боки та й каже:

– Може бути, я сюди ще ніколи не ходив.

Недалеко при обочі паслися кози і вівці, біля них стояв п’ятнадцятилітний пастушок.

– Здоров був, вівчарику! Котрим плаєм зійдемо в Катунське? – спитав хлопця Марко.

– Проминули вже, братики; там попри ті три берези було вам направо завернути. Сей плай просто в Четине веде. Але і відсіля попри обіч можна до Негуша зійти, – сказав хлопчина і справив їх на добру дорогу.

– Що се, хлопче, за кості? – спитав його Марко.

Хлопчина крізь плач відповів:

– Були тут непрошені гості, більш як двадцять. Найкращі ягнята закололи і спекли… бодай їх сам Люципір взяв! Як відходили, – продовжав хлопчина, – то гукнули до мене: «Не журись, хлопче; як вернемось, то все тобі гарно заплатимо».

– Що то за одні були, не пізнав ти хоч одного?

– Бог їх зна; убрані були, як ви, по-чорногорськи; здається мені, що вони щось непевне на думці мали, – сказав хлопець.

– Чому?

– Все щось вони шептали і радили, але мене як огню стереглися… Щось говорили за тисячу червінців, за якогось бородатого пашу, за патріарха і Степана Малого, і Бог зна о чім, – не міг добре прислухатися.

– Не пізнав ти хоч одного?

– Ні, братики, усі замурзані були, як чортяки виглядали. Один здавався мені, що то Радо Янкович з Лешанської нагії, але не присяг би я, що се він, бо чорний, чорний був, як той біс!

– Добре, хлопче, тепер справ нас на добру дорогу, – просив його Марко, і всі три пустилися стежкою у долину.

Над вечір зближилися вони до села, де Миліца пробувала. Іво рад би туди злетіти, бо вже довго з Миліцою не бачився. Втішно ступив він на подвір’я старого гусляра, втішно війшов у хатчину, де хороша Миліца його визирала. Що се? У хатчині душі не було… Де старий? де Миліца?

– Нема, брате, ні старого, ні Миліци! – з жалем крикнув Іво.

– Преці знаєш, що старий дома гостем. Десь пійшов з гуслями помежи люди, тай дочка з ним, – потішав його Марко.

Скілька жінок надбігло, всі сумні, щось казали би і вимовити бояться…

– Де дівся старий гусляр, де ділась Миліца? Скажіть, добрі люде! – питав Іво жінок.

– Де старий, Бог зна, – загули жінки мов у один голос, – а убога Миліца, щоб не споминати – сором для цілої Негуської околиці…

– Боже, що такого? Скажіть, що з Миліцою сталося! – крикнув Іво з великим жалем.

– Дві неділі буде тому, як прибув до старого гусляра із старостами Радо Янкович… Старий і Миліца мов остовпіли. Гордо жадав він від старого Миліциної руки. Так старий о тім і чути не хотів. Сміючись відійшов Радо. По півночі рознісся селом крик і голос і то поблиз хати старого гусляра. Позбігалися люди довідатися, що такого діється; входять у кімнату, а там старий плаче, голосить, що жалься Боже, волос собі микає і руками об поли б’ється. Всі питають старого: «Що з тобою, Станку? скажи, що сталося! Чому так побиваєшся?» А він з жалю ледве промовив: «Нема, нема моєї Миліци! Радо Янкович викрав мені моє сонце, мою останню надію. Помагайте, сусіди! рятуйте, добрі люди! Не лишайте старого із соромом і гарячими сльозами!» Всі зброю підняли і навздогін побігли, щоби вражого сина дігнати. Пуста робота! Радо на бистрих конях як вітер пігнався, а за ним і слід запав.

– Де дівся старий? – спитав їх Марко.

– Бог зна, як пішов, так пропав…

– Хто його провадив?

– Був у нього малий хлопчина, той його провадив. Кажуть, що старий на відході так сказав: «Тоді домів верну, як знайду свою Миліцу!»

– Ходи, брате, ходи, рідний, у Четиню, летімо, там я його знайду! О, як серце моє болить, мов гадь обвилася, а у грудях наче огнем горить! Миліцо!.. Миліцо! Погибіль і горе тобі, Радо! – крикнув храпливо Іво, витяг лискучий ганчар і побіг мов шалений, а вслід за ним Марко мов звір, викликуючи: «Горе тобі, Радо Янковичу!» Голос далеко горами понісся, а гомін глухо відзивався: «Горе тобі, Радо Янковичу!»

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 89 – 92.