5. Битва чорногорців з турками

Сидір Воробкевич

То не туча, то не буря по Чорногорі лютує, то рідні сини шлють смерть і погибель на вражого турка. Кривавий танець всюда закипів, молоді і старі, навіть і жінки звиваються, мов вихром зняті. І наш Марко свої сліди кров’ю пише.

– Глянь же, Іво, як я безглузду невір змудрую, – сказав Марко до свого брата, зняв з голові фес, а сам сховався за скалу. Засвистали турецькі пищалі і аж три кулі фес провертіли.

– Яка дурна брита собака! Отак по нашому шлються гостинці, – промовив Марко і вицілив. Луснуло, трісло, а бісовий арнаут наче сніп повалився.

– Вони всі курячу сліпоту мають, шлють кулі в пусту скалу.

– Котрого, братчику, брати, правого чи лівого? – шепнув Іво.

– Котрого-небудь, все одно!

– Глянь, як бородатий на старого Стояна направив, бігме шкода таку душу згубити, – шепнув Іво і грякнув із своєї семип’ядної, а турок-алаг коміть головою долів покотився.

– Гарно, сину! прийми Бог! – сказав. – І я їх колись нищив, сей ганчар не одну бриту голову відтяв; тепер уже годі старому по волі гуляти. Руки трясуться, а очі не довиджують. От знай, сину, чого я сюди прийшов – і покотив з усеї сили гарний камінний улет. Загриміло обочами, як птах летів камінь у долину на завзятого ворога. Цілісінький десяток розбішених арнаутів застогнало під важким каменем.

– От, дітки, так старий стріляє, – сказав Стоян і пошкандибав за скалу, шукаючи другого улету. Із-за грубого явора глухо крикнув старий Милован Пастерович, той, що Марка до хресту тримав:

– Марку, Іво, не сором вам, що старий Милован уже двома головами величається? Гляньте, які бородаті! – сказав, тримаючи у обох руках по одній турецькій голові.

– Ще час, дядьку, не журися! Радоничі ще ніколи сорому не набралися!

– Натискайте, братики! Досить глумився ворог над нами! – крикнув гайдук Милош Бегович, голова з Білопавлицької нагії, і понісся мов вихор проти ворога. За ним кинувся в слід Марко і Іво на ранених турків, відсікли їм голови і знов метнулися помежи скали, окриваючись між гранітовими урвиськами.

– Гарно, дітки, – гукнув сивий Милован, – тепер бачу, що ви справді вірні сини Чорногори! З вами і у пеклі сорому не набрав би ся… – Але нараз захитався, схопився за груди і як той дуб повалився. З лівої пахи кров потекла. – Ой біда, братчики… Чорногорці, приходиться марне погибати! Та не жаль мені умирати, раз мати родила, раз треба і гинути. Одного тільки мені жаль, що не полягло більше бісурман від моєї руки!

До раненого надбіг рибак Петро Радонич, підняв його і став рану оглядати.

– Не журися, кумоньку, – каже розгледівши, – трохи лише поскоботало; за три неділі знов сікти й рубатимеш тих клятих башибузуків і арнаутів!

Вийняв з торбини кусник полотна, обв’язав рану і крикнув до своїх синів:

– Зробіть, діти, із смеріччя ноші і занесіть раненого у вівчареву хижу, що там із лісочка видно…

З гілляк збили ноші, застелили хвоєю, положили раненого і понесли його у вівчареву колибу.

Борба не устає, щораз змагається, наче розколихане море усе більше буриться, гуде, от-от весь світ, здається, похолоне. Бачать турки, що чорногорці із захисту щораз більше їх ряди проріджають, з необачка смертельні кулі мов град метають, бачать, що нічого їм з невидимими ворогами змагатися, – от і збираються у купи, знаменами на клич махають, всіма своїми силами чорногорців з їх захисту виперти задумують.

Зібралися навколо хоругви пророка, заблисла тисяча шабель, тисяча рушниць і багнетів, рознеслося з тисячів уст голосне: «Аллах!», о скали, вертепи відбилось, попід небеса загомоніло і, мов чорна хмара, посунули турки на долину між високими горами, де крилися чорногорці. Мов блискавки поблискувала зброя, мов громи гоготіли клики: «Аллах!», «Аллах!» Не вспіли ще турки зближитися до чорногорських криївок, аж тут нараз з усіх сторін висипалися чорногорці. Страшний крик знявся зі всіх боків, ще страшніший як турецьке «Аллах!» – «Гурра! гей же браття! гурра! гурра!» – кричали чорногорці з усіх сторін.

Мов дві чорні хмари об себе вдарили. Заблищали чорногорці своїми ганчарами, мов чорти вискакували з-поза корчів і скал; наче дикі кози в миг поперескакували вертепи і кинулися на здурілих турків. Почалася страшна різня, страшніша від пальби; задзвеніли ганчарі о турецькі шаблі, покотилися турецькі голови, мов скошені маківки; полилася кров турецька струями, потоками.

Страшний нелад запанував між турками. Помішалися, один на другого кидається, пхає і щораз дальше і дальше мішаються ряди. Дармо кличе баша, дармо сурмлять сурми, дармо повівають хоругвами. Крик, зойк і стони усе більше змагаються, глушать кличі комендантів, голос сурм. Ряд за рядом кидається врозтіч, падають утікачі в дебри, стрімголов у потік, що кривавиться турецькою кров’ю; вже поникли хоругви, затихли сурмачі.

А чорногорці мов роз’ярені льви кидаються між купи втікачів, ганчарами на всі боки мечуть, голові турецькі мов капусту рубають, уже й до баші добираються, хоругви відбирають, стосами турецьких трупів накладають. Страшно було дивитися на тут різню, серце роздиралося від неустанного крику, зойку і стону. Де зеленіла перед тим трава, де білілися скали, де журчали води, там текла тепер кров, лежали трупи, покалічені коні, поламана зброя.

Три дні тривала ся встекла різанина. Ледве що ніч мине, і знов уже гомонять гори від воєнного крику і клекоту, від брязку зброї і від гримучого лоскоту спадаючих улетів. На свіжі загони ворогів надлітають, мов бистрі орли, відважні чорногорці і по землі, власною кров’ю напоєній, врозтіч утікає лютий ворог.

Четвертої днини криваво сонечко сходило, криваво виринало воно із скутарського озера. Догоряє і скілька хатин, що ворог спалив, лячно улискуються верхи-рокити. У гори нові турецькі потуги прямують. Мов з непробраного джерела пливе невірство, мов із землі виростають на трупах нові війська турецькі. Стоголова гідра усе нові розтвирає пащі. Чорногорцям вже й ніяково коло серця, їх жменя, а ворогів, як трави.

– У гори, братики! – гукнув сердар князь Лука з Грохова, і всі кинулися, наче кози, по скалах і вертепах.

– Біда, грохівський Луко, коли вірли у своїм гнізді защити шукають! – сказав задумчиво Ласо Вукотич, а Лука мов з просоння збудився і стиха промовив:

– Біда, братчику, приходить відай уже, щоб над святим хрестом півмісяць знущався.

Але за хвильку, мов не той, гукнув грімким голосом:

– Не діжде поганець над хрестом глумитися, хіба як всі головами поляжемо! Біжіть, хлопці, ви сизі вірли чорногорські, ти, Марку, і ти, Іво, біжіть від хати до хати, від одної нагії до другої, скликайте всіх, кажіть їм, нехай позлітаються сюди – нехай нам на поміч поспішають!

– Добре, дядьку! – рекли Марко і Іво і щезли у темній гущі.

В турецькім таборі мов гаспид роз’ярився старий паша, що пусто поверталися його посли від ватаг чорногорських… Не видали вони йому Степана Малого, лиш коня його, що від патріарха даром дістав, паші прислали, а то на знак, що Степан в бою поляг! Се непокоїло бородатого, аж волосся собі микав.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 84 – 89.