8. Петро і Марко полюють на Рада

Сидір Воробкевич

Кривава сорочка – то кривавий знак у Чорногорі. Висить вона біля святих ікон і неустанно припоминає родині пімсту за пролиту кров. Такий закон уже у Чорногорі! Зуб за зуб, око за око, кров за кров!

І у хатині бідної Єли висіла під образами кривава сорочка, напоєна кров’ю її любого сина Іва. Дозирала вона її наче святих мощей, обновляючи тут кров гіркими сльозами.

І нині бідолашна жалібно на сорочку подивилася і яла на голос заводити:

– Сину мій добрий, порадонько моя незабута, у молодому віку зі світа минувся… Щоб твої потомки каменем поставали, клятий Радо!

– Цить, нене, цить, мила, – потішала стару сердешна Ірина, Маркова жінка. – Сталося й не вернеться… Іво у Бога… він там Господа благає, щоб скоро його пімстити.

– Коби того діждала, легше світ сей покинула б – шепнула стара, підперла зажурену голову рукою, і раз-у-раз зітхаючи говорила дальше: – Чим я Бога прогнівила, що мене так гірко скарав?

– Не знать чому так наші баряться? Ні старого Петра, ні мого Марка! Завтра три неділі, як пішли наші, тай нема їх і слух запався.

– І мені, миленька, тяжко і важко, лиш святий повірить… Тоска гадюкою обвилася… Бідне серце знов щось віщує і лихо чує. Ти ще, дитино, не знаєш, як за рідною дитиною серце болить. Боже мій! світе мій! Іво мій незабутий!

Так все в-одно зітхала стара Єла. Аж тут розлягся гук по подвір’ю, стара глянула крізь кватиру і крикнула сильним голосом:

– Се вони! може пімстили вже мого Іва!..

І наче б знята молодою силою вибігла на подвір’я.

– А що, Петре, що Марку, пімстили ви мого Іва?

– Трудно, стара, за вітром у полі гонити! – гукнув Петро. – Мов за диччю, слідили ми за вражим сином. Скочив він через кордон. Та пімста солодка і веде тебе аж на кінець світа; пішли і ми вслід за ним; де прийшли, там уже його не було… І так бач, стара, з голими руками домів вернули.

– І ти тут, старий? – промовила Єла до сліпця гусляра Станка.

– Тут, тут – відрік стиха старий гусляр.

Боже! як змінився старий сіромаха, мов не свій став, на силах ослаб, аж з ніг валиться!

– Спасибі, Петре, що-сь мене з собою взяв, моя хата пусткою… нема моєї Миліци! – шепнув старий гусляр і ревно заплакав.

– Ходи, старий, до хати! – рекла Єла, і всі війшли до світлиці.

– Сідай, старий – просив Петро гусляра, – сідай і спочинь; і для тебе знайдеться куточок, ділитимем хліб-сіль, як ділимо одну лукаву долю…

– Де ви зійшлись з дядьком гуслярем? – спитала Єла.

Гірко зітхнув старий Станко і промовив:

– У Катунській нагії знайшли мене, слабого, недужого діда… Шукав я безлюдними горами моєї Миліци. Де лиш що зачув, туди слабими ногами прямував, та годі було сердешної відпитати. Бог зна, де люциперський Радо нещасну заховав, Бог зна в якій неволі бідна мучиться?.. Шукав я її, поки не знемігся; думав уже, що кінець зо мною. Знемоглася моя сила, журба мене прибила, із ніг звалила і вже прийшло би погибати, якби були не знайшли старого сліпця Петро і Марко. Було там мене лишити – говорив він, звертаючись до Петра і Марка – із моїм тяжким лихом і горем… – І знов старий заплакав і всі з ним разом гірко ридали.

– Чи не прочули ви, куди зник плюгавець Радо? – знов спитала стара Єла.

– Довідалися ми, – говорив понуро Петро, – що крився клятий син по герцеговинських вертепах, але і звідтіля його прогнали і він аж десь на турецькому готарі оперся…

– І там, – перервав Петра старий гусляр, – як мені Юрій Петросич казав, – а він собі правдива і чесна душа, – присяг він туркові вірно служити і против своїх братів чорногорців воювати. Там десь у турецькій неволі, межи вражими поганцями загибає, живцем минається моя люба Миліца…

– Ускоком став люциперський син! Щоб його гангрена їла, щоб його люди як чуму обминали, щоб його діти ще у матерній утробі каменем поставали! – так кляла стара Єла, отираючи з лиця дрібні сльози, і всі разом додали: «Амінь, дай Господи!»

– Ладь, стара, страви! – промовив Петро до Єли. – Ідемо знов у світ за очі, щоб того плюгавця вислідити… – І зближившись до старого гусляра, каже до нього: – Жди на нас тут, Станку, і молися Богу; йдемо твою Миліцу відпитати, нашого Іва пімстити.

– Провадь вас, Господи! – шепнув гусляр.

– Наповнив порошниці, Марку? – спитав старий свого сина.

– Повнісінькі, батьку! Стане не одного Рада до біса післати!

Попрощалися зі всіма старий Петро і Марко й знов понеслися у світ, щоб Миліцу відшукати і Іва пімстити. Швидко понеслися; гнало їх Боже завзяття!

– Провадь їх, Господи! – шепнула стара Єла і стиха шептала молитви.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 96 – 99.