3. Петро, Марко та Іво йдуть на війну

Сидір Воробкевич

Минув уже четвертий місяць, як Марко з Іреною Ненадівною звінчався. Гучне весілля справив діточкам старий Петро; цілісінький тиждень веселилися гості, свати, куми, воєводи, главарі, пустосвати і набігущі. Не обійшлося весілля без сліпого гусляра; не одну він пісню проспівав, не одно коло хороша Миліца зі своїм Івом прогуляла.

По весіллю довго радилися старі, коли б то Іва з Миліцою подружити. «Восени звінчаємо наші діточки» – сказали і з таким словом старі розійшлися.

Жили собі Марко і Ірена, наче двоє голуб’ят; стара Єла так невістку полюбила, мов свою рідну дитину… Обоє поралися, обоє звивалися. Все так ладом ішло; здавалося, що тут в маленькій хатчині земський рай. Чому ж то нині так сумно і тихо в старого рибалки Петра Радонича? Може настала сварня і незгода межи молодятами? Де ж там! На скупщину в Четиню відходити мають, тому ж і Єла і Ірена невеселі, сумні. Бач, скликають їх туди, бо злидні настали на Чорногорі; знов вражий поганець, споконвічний ворог хрещеного люду, нищить і грабить бідний край.

– Як ви мене соколята лишаєте? – промовила задумчиво стара Єла до своїх синів, Марка і Іва. – Що без вас робитиму? Що без тебе, Марку, почне нещасна Ірена? Вона тебе так любить, без тебе і жити не може! Знаю я тут раду, а бодай о ній не споминати!

– Що ж діяти, нене? Треба йти, щоб зрадниками не назвали і негідним п’ятном нашого імені не назначили…

– Знаєш, що кождий чорногорець любить свою вітчину. Ганьба тому, хто тоді об ній знати не хоче, коли про її добро радять. Ти знаєш, як нас сердарі поважають; щоб до того вони сказали, якби нас там не було? Треба повинуватися, моя рідна, треба старшини слухати, дорога Ірено; хто людей не слухає, той Бога не боїться!

Бідна Ірена лише сльози рукавами отирала і тихенько промовила:

– Щиро я його, ненько, кохаю; мій вік без нього, як нічка без зорей, але коли кличе його вітчина, то нехай іде в ім’я Боже… Вір мені, Марку, що я б тебе навіки відцуралася, якби ти не дбав про долю дорогої вітчини…

– Знаю, Ірено, – сказав Марко, – що в твоїх грудях правдиве чорногорське серце б’ється. Бувай здорова і молися богу за долю Чорногори!

– Останься хоч ти, Петре; таже тебе і ноги туди не занесуть, – сказала Єла до старого Радонича.

– Говори, стара, от бабський розум! – гукнув старий. – Де втерпів би я тут сидіти, а там Бог зна що радять?

– Зістань, старий! Що ми, дві слабі жінки, без підпори вчинимо? Зістань, зістань, не лишай нас на самоті…

Так молила Єла старого Петра, но сей скочив, як опарений, і гукнув на весь голос:

– Ти забула, стара, що вовк лиш волос міняє, та вдача його все однакова. Хоч я постарівся, але серце однакове; воно не постарілося і аж до скону битиме за мою любу Чорногору! Хлопці, зброю в руки і просто до Четині!

– Діти, діти, тяжко мені з вами розлучатися… Нехай Господь вас провадить, – сказала стара і поблагословила своїх синів.

Всі три, Петро, Марко і Іво хватили семип’ядні пищалі, ганчарі і пістолети, попрощалися і пішли в Четине на раду-скупщину. Всіх провожали очима Єла і Ірена, поки за скалою не пощезали.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 80 – 82.