9. Загибель Петра і Марка Радоничів

Сидір Воробкевич

В другий раз уже вечоріло, як Петро і Марко з дому відійшли. Все наперед вони йдуть, у них ні віддиху ні спочинку, і сон очей не ймається, невидима сила їх наперед гонить. У саме пекло забігли би! Гонила їх та страшна сила, що кров’ю свої сліди пише: месть чорногорська – ід бісурманській границі.

– Чого там, Марку, так люди збігаються? – питав сина старий Петро.

– Не знаю, батьку.

– Здоров, брате Петре! – гукнув один чорногорець з гурту.

– Здоров, брате Прокопе з Подгориці! Яке лихо вас тут докупи збило? – відказав Петро до Подгорицького Прокопа. Бач, оба були побратимами, ще парубками собі братню любов присягнули і додержали слова; один другого любив, один за другого, як рідний брат, заступався і в біді один за другого і головою поляг би.

– Правду кажеш, брате Петре, – промовив до нього сідоголовий побратим Прокіп, не добро, а тяжке лихо сюди нас загнало… Чи не знаєш, що тут діється?

– Що? Що в нас давно нема ладу, те тільки добре знаю, більше нічого!

– Недоля, тай годі, братику; знов наступає чорна хмара на нашу нещасну країну. Аж три візири все наше поле мов галич своїми потугами вкрили. Паша Румельський руйнує Подгорицу, паша Скутарський красить води Чермниці нашою кров’ю, а паша Босняцький все від Никшици аж до Морашку ясно освітив; від страшного пожару мабуть і в небі душно вже стало. Так знищили увесь край, що жалься, милий Боже!

– О Господи! за що нас так тяжко караєш! – понуро сказав Петро.

– Коби лиш на тім осталося, – говорив дальше Петро. – З вражим бісурманом дали би ми собі раду. Але то й біда, що і лицемірна Венеція з турчином побраталася; по цілій нашій границі поставили такий кордон, що годі і пташці перелетіти, обмежили нас наче живим ланцюгом. Не вільно нам уже, братчику, порошниці носити. За кождий набій по червінчику беруть… Межи нами ні ладу, ні складу… Степан Малий нас покинув і мов з собою нашу долю взяв; усе йде, братчику, горі дном… Наші діди не знали біди, а їх внуки знають лиш муки!

– А де дівся Степан?

– Як кажуть, криється у монастирі Брцелі. То мені витязь! Сам криється, а люд горює і бідує, що минатися приходить.

– Як не критися йому; та хотіли зрадливо його ухватити і від турка краварину заробити. Послухай, і тоді аж суди! Біля Остроги висипав Степан високі шанці і ждав там лютого ворога. Гарно був би він їх звідтіля привітав! Так зачув він, що хочуть його паші видати. Що мав робити, як не втікати? Крився він у монастирі Ловті [1768 року], там його і лихо спіткало. Вночі прибули гайдамаки, ухватили і зв’язали його та мали вже раненько у турецький табор відвести. Бачив Степан, що гей круто з ним діється, склонив голову на камінь і ніби заснув. Як побачив, що сторожі позасипляли, то удалося йому з лукавих рук утечи… Чи відгадаєш, братчику, хто ватажком тих зрадників?

– Ні, не розберу!

– Таже клятий Радо Янкович!

– О, той до всього здасться!.. Не знаєш, побратиме, де він тепер обертається?

– У турецькому таборі бачили його наші. Ускоком став, рідну братню кров проливав. Але попам’ятає гаспидський байстрюк, при першій стрічі моя куля не мине його, хіба що загину!

– Не твоя куля, братчику, але моя! – промовив Петро. – Ти може ще й не знаєш, що він мого сина Іва світа збавив, що скоротав він дні старого гусляра Станка, відокрав йому останню надію і підпору, дочку його єдину, Миліцу. Гей, Марку, за мною у турецький табір! Коли там його не знайдемо, то хіба у морі потонув!

– Останься, Петре, межи нами! – гукнуло скілька людей з гурту. – Веди нас на клятого бісурмана; ми всі, всі що до одного пімстимо твого сина!

– Ні, мої діти, від моєї руки нехай той пес загине! – крикнув Петро, махнув мов молодець ятаганом, що аж засвистало, і понісся з Марком по крутоярах, шукаючи Рада Янковича.

Страшно лютує меч бісурмана; всюди кров, пожари, смерть і погибель. Борються, скільки стає сили, бідні чорногорці, та арнаутів і яничарів мов трави і листу. Що зможуть бідні против такої сили, а ще без амуніції? «Біда, братики», гукнули кнезі і сердарі: «Біда, братики, приходиться всім марно погибати, нема чим боронитися, порошниці порожні… Юнаки, соколики – відважні діти Чорногори, скокніть у турецький табор і відкрадіть порошні магазини, бо без набоїв нам усім марно гинути!»

Аж п’ятсот чорногорців понеслося у табор турецький; там вирізали сімдесят і чотирьох яничарів, котрі амуніцію стерегли, і зробили шістдесят терхів стрільного пороху.

Мають чорногорці пороху доволі, та біда, що їх число чимраз меншає у завзятій борбі; падали бідні, як кленовий лист від осіннього вітру.

Найгірша борба розкипіла над Чермницею. Останньою силою чорногорці боролися; така різанина, що хорони Боже! Тут поляг головою від кулі вражого Рада Янковича Марко Радонич; тут ухватили і старого Петра, щоб у бісурманській неволі свій вік докінчив… Тут, де око глянуло, скрізь бачило лиш згарища і руїни, кров і людські трупи. Дев’ять неділь боролися чорногорці. Підходили вже до Четині потуги трьох візирів. Не було чорногорцям виходу, ждала їх лише смерть і погибіль. Та у лихій годині, у великім бездоллі змилосердився Господь над чорногорцями, вибавив їх від напрасної смерті…

Безконечні хмароломи, дощі і тучі в листопаді – стали чорногорськими союзниками. Вони затопили табори паші з Будує і з Скадару, блискавки зажегли турецькі порошні магазини. Не було як туркам до Четині поспішати, у морозах тривати. Поконала їх чорногорська земля, що під турецькими стопами завмирала, холодом та голодом своїх ворогів морозила; поконало їх чорногорське небо, що за їх ватагами чорними хмарами, страшними тучами насуплялося, холодними вихрами на турецькі табори напирало, у їх ряди хоробу і смерть метало. Невмоготу було гаремським синам із чорногорською землею та чорногорським небом на прю ставати, глуху, холодну осінь перемагати. Так і поконані тою силою вертали домів з соромом і ганьбою.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 100 – 104.