2. Іво, Миліца й Радо Янкович

Сидір Воробкевич

Обод був колись гарний замок. Тепер лиш руїни і згарища з нього осталися. Все знищив і спалив вражий бісурман. Пониз руїн була глибока печера. Тут дрімає, як народне повір’я каже, богатир і батько чорногорців, Іво Черноєвич. Довго він вже там дрімає, а хороші русалки-віли його стережуть і своїми грудьми його годують. Колись його збудять тії віли, подадуть в руки зброю і він впрост на Стамбул прямуватиме, щоб чорногорську корогву звідтіля відібрати. Іво Черноєвич – святе ім’я для чорногорця: воно нагадує йому золоті часи, часи слави і волі!..

На зеленому поділку, близько старого замку, в день св. Юрія чорногорці сходяться, щоб у народних забавах і співах веселий день прожити. Тут уже не одно молоде серце любов’ю розпалилося, тут не одна пісня проспівалася, тут не одно коло прогулялося.

І сьогодні зібралося тут такого народу, що від шуму і гуку всі гори гуділи. Старі, молоді, дівчата, парубки, всі як пави убрані, всі веселі. Зброя така лискуча, аж за очі ловить! Пістолети у сріблі блищать, стрільби з арнаутським мосяжним ложем, порошниці золотом писані, а ганчарі, а ятагани… і не споминай! Кождий парубок, кождий муж у червонім фесі. Китиця аж на плече спадає і всі ремені мовби засіяні кільцями і пряжками. Чорногорські дівчата – бодай не приснилися! Як закинуть на груди чорні довгі коси, повнісінькі стрічок і тасем, як приберуться у багряну струку, у шовкові мережані сорочки, то думаєш, що якісь пави чи райські птахи по базарі ходять, з лиця такі собі хороші, як калина в лузі, а стан гнучкий і стрункий. Кожда така краля, що тільки гм! тай годі!

Межи народом видно старого Петра з його синами. Рослі то були собі Марко і Іво! Хлопці як смеріч високі, як дуби сильні. Нічо були собі і хлопці з роду Пастеровичів, Чеговичів, Петровичів і другі; но з тими годі рівнятися.

На камені під скалою, в тіні кількох смерічок сидів собі старий сліпець Ставко з Негуша. Кожде дитя знало сивого гусляра. Отемнів сіромаха під Четинським монастирем, що збудував владика Данило, воюючи з лютим бісурманом. З того часу заміняв зброю на гуслі і чарує народ чудовими піснями про минувші літа, давне щастя і долю. І нині сюди він пришкандибав, щоби браттям чорногорцям заспівати. Слухай, як сумно гудуть гуслі, ніби плачуть, а сліз не мають; старому лице зарум’янілося, аж горить. Старий наче молодіє, завів пісню, мов воркітливий сивий голуб, та се не спів, але ніби якась казка, що слухаєш її і все наче очима бачиш, ніби чуєш, як колотню почали жінки Вука Бранковича і Милоша Обилича і як через них спала кривава недоля на Сербське царство. Бачиш, як великодушний Милош Обилич гострим булатом серце Мурада розрубує; видиш, як лиха совість і людська клятьба зрадника Вука Бранковича світами гонить; бачиш і сербською кров’ю зрошене Косове поле і старого конаючого лицаря Лазаря. І знов бачиш Іва Черноєвича і його сина Юрія, що в Венеції подружився… і витязя Марка Кралевича, як він собі сидить на віщім коні і вимахує своїм двусічним мечем…

Ослаб голос старого Станка, рука долів звалилася… все утихло, голос наче завмер і дві сльози, гарячі, криваві покотилися по зморщенім лицю старого. Тяжко бідний зітхнув, і стиха промовив:

– Що за батьків було, то все минулося, осталося лиш лихо і гіркеє горе!

Хороша Миліца, його єдина дочка, хустиною утерла батькові ті дві щирі сльози. Була вона йому підпорою, водила темного по сербській дорогій землі; без неї давно спав би старий в домовині. Козир-дівка була ж бо та Миліца, не пусто назвали її люди рожею Чорногори! Все від Скутарського озера аж до верхів Ловчена перед її красою клонилося; дві мов гебан чорні коси звисали на дівочі груди; в то око як глянеш, то думаєш, що зоря сходить, а брови, а уста – і не споминай! Стан у неї такий гнучкий, як лозина; дівчина, як ясочка!

Набакир носила вона на голові червоний, дукатами і цекинами украшений фес, хороший прибір, святе знамено слов’янської діви, чорногорська дівиця той фес так стереже, як зіницю ока… і аж при шлюбі його здіймає. Біла, різним шовком гаптована юбка, шовком мережана сорочка, червоний ремінець з кільцями і з ножиком, червоні панчохи і маленькі опанки (постоли) підносили ще більше дівочу чудову вроду. Хто бачив дочку старого гусляра, то і присягнув би, що вона із княжого роду. Але так уже мається у святій природі: не тільки в зільнику, але й межи терниною рожа процвітає!

Межи народом шум і гук, утіха, гульба і радість; від безліку вистрілів гори аж гудуть, одні другим повідають, що нині чорногорці своє бездолля забули. Кружають пугарі, шутри і барила з карловецьким вином і сирмською сливовицею, звичайно, як на народнім празнику. Загуділа дуда, запищала сопілка, рознеслися голоси: «Гей же, хлопці-молодці, гей же дівчата-князівни, гей же всі разом до нашого кола!» Взялися молодята за руки і почали так звільна крутитися, наче би в них і крові не було. Музики поскорили, ніби на дрібушку закинули, – коло розв’язалося і напротив себе поставали все по парі парубок і дівчина. Господоньку! як зачнуть гуляти, то серце аж скаче; таке завелося, що думаєш, що світ уже обертнем ходить. Старі неньки і діди, що сему приглядалися, молоділи, аж попід боки бралися.

Гуляють Марко і Іво, а старий Петро з утіхи лиш в руки плеще, тішиться сердешний, що діточки веселяться. Марко з Іреною Стойковичівною, величного сердаря з Четині, а Іво з хорошою Миліцою, дочкою старого гусляра Станка. Носяться вони обоє, наче пара голубів, в’ються вони коло хлопців, наче виноград коло тичини, а палаючі очі дівочі мовби говорили: «Щиро я тебе, мій милий, кохаю». Вже торік заручили родичі Марка з Іреною. Іво ждав лише пори, щоб старший брат подружився і так щоб і на нього черга прийшла.

Любилися, кохалися Іво і Миліца вже цілісіньких два роки; як через тиждень не бачилися, то з тоски аж марніли. Правда, що і трудно було молодятам зчаста бачитися. Миліца блукала із сліпим батьком по Чорногорі; де днювала, там не ночувала, хіба лиш на якийсь великий празник, чи то свято домів вертала в негуський діл, у свою убогу хижу, щоби провести свято. Судьба Іва знов така була, що годі було про любощі подумати. Шастався він із старим по озері від днини до темної ночі. Тому ж він нині такий веселий і щасливий: преці можна хлопцеві з любою дівчиною поговорити, глибоко у дівоче око заглянути.

Замовкла дуда, утихла сопілка. По широкій долині розсипалися, наче мурашки, молодята: одні в травичку посідали, другі пішли до старого замку, треті від гурту на бік завернули, щоб у самоті розмовитися.

Пустилися понад потік Іво і Миліца.

– Миліцо, чи гадаєш ти так зчаста про мене, як я про тебе? – промовив до неї Іво і взяв дівчину за біленьку руку.

Дівчина лиш зарум’янілася, наче та рожа в городку, чи той польовий мак, і мов сполошена голубка ні пари з уст.

– Ти мене не любиш? І словечка до мене не промовиш, – продовжав Іво.

Так вона на нього глянула, наче би небо засміялося, тай каже:

– Коли сонечко світ забуде, тоді тебе забуде твоя Миліца.

– Коли ж так, моя ясочко, то чому ж ти нині не така весела, як то звичайно? Здається, голубко, що щось на серці маєш і мені сказати не хочеш?

– Чи таїла я коли що перед тобою, мій милий Іво? Ні, Іво, ніколи! Що знала, як щирому побратимові виявила… Тяжко мені щось нині, щось серце віщує, та сказати не може… Чує якесь горе і недолю. Так діється вже з чоловіком, не знать звідки смуток і нудьга налітають, прийдуть вони, зворушать трохи бідне серце і знов скоро відходять… І хмари не заслоняють вічно божого неба, вітер повіє, сонечко знов мило пригріє і світ знов милий і любий.

– Півжиття мого дав би я, мила Миліцо, якби та туга з твого серця щезла. І я сумний, коли моя горлиця сумує… Моя крале, тут коло мого серця вся туга і смуток пропадуть…

На його груди склонила вона головоньку, обоє устами дотулилися і знов Божий рай завітав до їх серця.

Нема у світі щастя без заздрості і ворога. Сиділи собі молодята і щиро розмовляли, і не бачили вони, як з густої березини хтось на них непевним оком позирав. Зашелестів лист і біля них проминув сміючись Радо Янкович, парубок з Лешанської нагії, та пішов впрост до гурту, де під скалою парубки сиділи.

– Чом такий втішний, Радо Янковичу? – загукали побратими-товариші.

– Втішний, ха, ха, ха! З лиця ніби втішний, а у серці огнем горить, там як пекло зайнялось! Не думав я, що хороша Миліца так складно цілувати вміє… ха, ха, ха!.. Нехай собі здорова цілує, прийде черга і на мене… Ходіть, братики, межи дівчата! Далі смеркнеться, а ми і не нагулялися.

Як Миліца зобачила Рада, то стряслася, як той лист на березі.

– Що тобі, голубко? – спитав її Іво, а вона крізь плач до нього шепнула:

– Нині в первий раз бачила я Рада Янковича. Поспішали ми сюди з батьком разом. Бачу – і Радо коло нас. У розмові із старим почав він мене вихвалювати, казав, що такої кралі ще не бачив і що небаром до нас зі старостами прибуде. Як же ж йому батько розповів, що я лиш твоєю бути можу, бо тобі вже слово дав, то він люто засміявся і зарозуміло сказав: – «Можеш, старенький, твоє слово відібрати; Петро Радонич простий рибалка, а наше плем’я з діда-прадіда славне у Лешанській нагії; наші пращури дружилися з дочками сербських воєводів; побачимо, чи дочка гусляра не до нашого плеча. Як прийду до тебе, старий, у гості, то в другу крису задзвониш…» Вдарив нагайкою коня і щез, як сатана, з наших очей. Се мене, мій Іво, засмутило; се точить серце, як іржа залізо, я його так боюся, що на цілому тілі дрожу… Його гидкий позір, непевне око… від того мене нехай Господь Бог боронить!

– Навчу я того хвалька! Батьки його кози пасли і кастрадину вудили. Таких обідранців воєводів я вже доволі бачив… Дивись, куда плюгавець сягає! Горе і лихо тому, – крикнув Іво, виймаючи з череса гострий ганчар, – хто відважиться тобі гидке слово сказати! З Радоничів не один против турків погиб головою за свою любу вітчину, за свою Чорногору, а Янковичі всі бабською смертю погибли – бач у постелі! Горе тому, ще раз кажу, хто Іва Радонича роз’ярить! Як Господь дасть осени діждати, то звінчає нас чернець у Станевицькім монастирі.

– Ідуть наші; ходімо напротив них! – сказала Миліца, і пішли родичів зустрічати.

– А що, дітоньки, забули, що пора домів вертати?

– Таже правда, що час – відказали разом Іво і Миліца, хоч мило їм вкупці було.

Надійшов і Марко; всі навернули в діл і поволі прямували домів. І народ уже домів вертав, а всім білолиций місяць стежки і плаї освічував… По часі все утихло, лиш потоки шуміли і гори від вистрілів гуділи… Так скінчився день св. Юрія на площі біля замку Обода.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 73 – 80.