10. Російський посол у Чорногорії
Сидір Воробкевич
Красне, чудово красне далматинське примор’я; золоті фалі мов уточки граються, ба поринають, ба горі здіймаються, поки при скалистім березі білою піною не стануть.
Заходило боже сонечко, освічаючи водяну площу і верхи безконечних гір, у рожевім світлі все відбивалося – вода, береги і гори. Понад оселею Пастеровичів понісся місяць, все: гаї, скали, хатки – мов сріблом посипалися, а бистрі фалі мов скинули з себе сонячне золото і у срібло місяця убралися.
Прибули біля оселі Пастеровичів аж два великі кораблі; сіяли мачти і стерна у чистому сріблі, а флагами вітрець грався, літали і снувалися вони, мов великанські срібні тасьми.
В однім кораблі сидів князь Юрій Долгорукий, посол білої цариці Катерини II. Прибув він сюди, щоб чорногорців против бісурман загрівати, грішми помагати і їм Степана Малого як простого ошуканця представити. Він добре знав, що цар Петро III вже давно зі світом попрощався.
В малім човнику приплили Долгорукий і його товариші, російські гренадери, до берега. Тут ждали на них чорногорці.
– Куда дорога в Четине? – спитав одного із них князь Долгорукий.
– Крізь село Плухиду, понад монастир Брцелу – відповів один із них…
– То провадьте нас, щоб скоро туди добилися.
– Ходіть за нами, – сказали чорногорські проводирі і всі один за другим, одні на гірських жереб’ятах, другі піхотою полізли по вузьких, стрімких і скалистих плаях. Ледве що третьої днини до Четиня добилися. Тут вийшло їм назустріч з хоругвами, стягами і штандартами багато народу, ба навіть і сам владика. Велика скупщина на четинській площі. Зійшлися чорногорці з найдальших закутин; шумить рада мов розгукане море. Більша часть чорногорців за Степаном Малим вступається, не може їх князь Долгорукий вговорити, що цар Петро III давно помер і що Степан Малий – якийсь пройдисвіт і хитрий ошуканець.
Вже пізня пора була; князь дрімав уже у четинськім монастирі. Чорногорці все радили і гукали, бач, не могли до доброго кінця дійти. Нараз загриміли шумні вистріли, гомін далеко горами понісся, а народ мов у один голос закричав: «Се пан наш іде, наш Степан Малий!» І справді був то він сам. Сидів він на турецькім, парчами укритім коні, а в руках блищала мов гадюка крива шаблюка, на плечах мав він білу свитину, на голові червоний фес…
– А що, браття, про мене радили? – спитав він воєводів, князів і старшину, та потім промовив такими словами: – Не думав я, що ви скорше повірите їм, як мені! Хіба не боронив я вас моїми грудьми? не відбивав я отсею шаблюкою нашого лютого ворога? Нехай буде і так, так у світі буває, що за добро невдякою мірять. Якби я не цар Петро, то де би аж сюди післала біла цариця свого князя? Вони мене вже там світа збавити хотіли і тому я аж сюди до вас утік, щоб тут від них скритися. Де ж там! і тут мені вік скоротити хочуть. Прийшов я сюди до вас, бо я вас полюбив із глибини мого серця. Хотів я вас з-під бісурманського ярма визволити, мою кров за вас пролити, а ви мені не довіряєте і хочете, щоб мене забили…
– Не хочемо, Степане! – гукнули всі разом.
– Коли так, братики, то здалося б тих благородів із гнізда випугати. Гей за мною, чорногорські орленята! – сказав Степан, а кулі мов градом посипалися по старих стінах Четинського монастиря…
З Четинської башти вийшли російські гренадери, і ті в свої цівки запищали. Де ділися чорногорці?
Порозліталися на всі боки, як полова, лише Степан стояв мов мур і з місця не рушився. Ухватили Степана, сам князь йому зброю відібрав, кляв його сяким і таким і вкінці розказав його в високу башту замкнути.
– Бачите, братчики – говорив Степан до своїх сторожів – що мене і сам князь Долгорукий за царя Петра вважає; посадив він мене вище себе, я на поверсі, а він собі, як гад, у нижчих кімнатах…
Сими словами мов би очарував Степан усі серця своїх сторожів. Вони о сім і другим повідали; ся вість ширилася поміж народом і від днини до днини росло число Степанових прихильників.
Тяжко було князеві Долгорукому зладити з чорногорцями. Бачив він, що йому чорногорці не довіряють; рознеслася навіть чутка, що задумали його ухватити і туркові передати. Другий раз довідався він, що хочуть їх усіх венеціяни потроїти. При таких неприхильних обставинах не остало князеві нічого лучшого, як із Степаном Малим помиритися. Випустив він його з в’язниці і оголосив його перед народом воєводою цілої Чорногори. Рознісся оклик по цілому краю; всі радувалися; всі тепер знали, що межи ними цар Петро пробував, – бо сам князь Долгорукий його за такого їм представив, і йому навіть орден і шпагу від самої білої цариці Катерини вручив.
Пробував князь Долгорукий і у Станевицькім монастирі, але й тут добре йому не поводилося. Донесли йому, що чорногорці задумали вночі монастир приступом взяти і всіх чужинців до посліднього вирубати. Коли він се зачув, то з вечора вибрався зі всіма товаришами і рано аж коло Будує оперся. Як зобачили тут свої кораблі, то всі руки горі поздіймали та за своє спасення Богу дякували. Небаром два гарні кораблі, розпустивши білі вітрила, мов широкі крила, плили по срібній фалі величного моря, з далекої чужини до берегів рідного краю поспішали.
Примітки
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 104 – 170.