14.02.1898 р. До П. К. Саксаганського

Коханий брате!

Я ж казав, що з репертуаром буде трохи замороки… Великий жаль, що Ви не бачились з Миколою після того, як він був у мене; а ще більше я шкодую, що ми всі три не були вкупі і не урахували цього питання дотепно!.. Ну, коли питання одкрите більш-менш, то воно може буть ураховано досить розумно в протяг сезону. Звичайно, що нам трьом треба буде, окремно від інших, мати чисто парламентарні розмови: спокійні, розумні, логічні і політичні, щоб третього, що так довго ходив цінним шляхом, чим-небудь і не образити. На перші три спектаклі я думаю і сам, що треба так зробити, як ти говориш: 1) «Мартин», друге – «Бурлака», третє – «Безталанна», а тим часом можна обміркувати все докладно надалі.

Я думаю, як то не раз ми з тобою разом і вслух думали, що Миколу треба показувати в тім світлі, в якім він найкраще буде виступать для публічності, бо тоді не тільки він, але і народний театр та й наша трупа виграють без кінця! Гірко те, що в послідні годи Микола, крайності ради, виступав у чім попало і тим самим успів багатьох переконать, що він не такий актор, яким його лічили… А він, конечно, такий самий, тілько в своїх ролях; амплуа його, як то бува часто у людей навіть і сильно талановитих, обмежено ярко, і тоді він тілько сильний, коли держиться цього амплуа.

Важко в листі, наскоро писанім, розумно обслідувать це питання, але ми часто з поводу артистичного стану Миколи балакали і цілком погоджувались в думках; от через це я на перших розмовах з Миколою, держучись виробленого вже нами погляду, коли він спитав становчо: що він буде грать? – сказав йому: драму! Певен, що так би й ти сказав. Але і в драмах єсть різні ролі… От, наприклад, на мою думку, Тарас – його роль, а Юліан – твоя! Тим часом це остається одкритим і погодитись легко! Мирон, знову я думаю, не його, скоріше лікар його, і особливо тепер, де він в посліднім акті стає рішителем судьби Мирона і висловлює свої погляди кипуче! Але і це побачимо, і це обміркуємо. Одно, що є найважливіше, то «модус вівенді» – односини!

Все залежить від спокою як його, так і нашого, найбільше ж його… Не можна, конечно, щоб все, що нами вироблено, було зневажено раптом… Уступка повинна робитись оглядаючись, а суперечка повинна буть тілько око на око і притом парламентарно спокійна. На світі, як ти сам здоров знаєш, єсть багато такого, що не варто виїденого яйця, або хоч і пресловутих «масляних вишкварок». Тим часом під впливом темпераменту, особливо тобілевичевського, можна це все забувать і говорить чорт зна що! Навчені опитом, ми будемо із всіх сил шукать тілько розумних і логічних виходів задля правдивого урахування театральної справи; будемо робить всякі уступки, будемо мать одно на увазі: що Микола варт всієї трупи, а братня згода – не має ціни… «Яко єлей драгий, стікающий» і проч. і проч. Повсякчас будемо пам’ятать двох дяків, що хотіли помиритись, багато говорили про своє миролюбіє, а нарешті посварилися…

Боже спаси нас від бабів лукавих! Плітки, перекази, натякання «я чув» – все то нас уже не зачепе, бо ми йому ціну знаємо, бо ми зневірились в чистоті замірів всіх наших ніби приятелів, котрі завжди мають користь тілько в тім, щоб їм було якнайліпше!.. Тепер настав той «случний час», котрий рішить: чи справді ми з тобою удвох розумні, чи то так тілько людям здавалося! Тепер для театру нашого такий час, котрий в історії може лічитися «відрожденієм». Кого ми тілько тепер не можемо прилучити до себе?! Всіх! Розумієш? Всіх! Воєдино! Конечно, все треба робить обережно, і бактерій, що можуть роз’їсти організм, не прививать до нього. Для Києва і Марко нам не був би лишній, як ценз… Та об цім ще поміркуємо. Зваж тілько, який для тебе історичний момент? Ти стягаєш під свій прапор всіх! (Я об собі не говорю, бо все, що станеться, будуть приписувать нам обом тілько сучасні люди, а історія знатиме тілько твоє ім’я!) Одного боюся, щоб «час случний» не зрадив, щоб Микола ради ласощів турецьких не проміняв віру!.. О, як я цього боюся! Через те мене без міри цікавить: що там і як! Будучи у мене, Микола між іншим вживав такі слова: «Моя Марія Костянтинівна…» Моя!..

Виходить, вони не чужі, як то здавалося із письма Миколи… Звичайно, що коли і справді сердечні стосунки вживаються з такими образливими стосунками практичної ділової жизні, я не хочу стоять ні ради якого б там не було діла на шляху!.. Коли ж шлях прежнього життя заріс тернами, коли сердечні стосунки попсовані вкрай, то що ж зостається? Зостається йти іншим, нашим шляхом, і тоді шлях цей ми повинні, замість тернів колючих, розами пахучими услать, щоб страдник бачив, де смак найкращого життя і в чім єсть ідея правди!..

Да поможить же нам бог, коли не звернить Микола на інший шлях, прославить наше діло! Ради України, нам дорогої, ради скривдженого народу, не маючого навіть і порозуміння об нашій праці – ми зробимо що в наших силах! Переживши за вісім літ такі лиха, які ми з тобою пережили, чи можемо ж ми боятися чого-небудь, надіючись всяк час на бога правди і любові? Ні! Хто мужньо прожив тяжкі часи всяких незадач і вийшов з них спокійно, той виковав наново себе із самого міцного заліза і вже не зломиться як та трухлявая верба!

Да поможе нам бог! На нього вся моя надія!

Будь здоров!

Духу, духу і енергії! Ідея нашого діла варта того!

Твій Іван

Примітки

Публікується вперше за автографом, що зберігається в ДМТМ (№ 226).

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори в 3 тт. – К.: Держ. вид. художньої літератури, 1960 р., т. 3, с. 246 – 248.