1. Отець Кузьма Гречаний

Олександр Кониський

Над селом Горбанівкою стоїть страшенна спека – звісно, літо; варом так і варить, дух займається. Тим-то отець Кузьма Гречаний з самого ранку як заліз у клуні на засторонок свіжого сіна, так до хати цілий день і не навідувався. Та й чого йому до хати, коли і на засторонку він місця не знаходив від духоти та від в’їдливих мух. Мухи, крий боже, як допікали Кузьмі!.. Сам тому винен; сам приманив їх на засторонок. Через духоту, та спеку отець Кузьма не пішов і обідати в хату, казав принести йому в клуню; а мухи чуткі, як почули дух їстовного, так і вдарилися роєм до клуні…

Поблагословивши повну миску холодцю з таранею та полумисок вареників з вишнями, отець Кузьма спорожнив глечик холодного кисляку та закусив динею-дубівкою. Коли б не так було млосно, він би ще дечого перехватив: нівроку йому, він не лінується розмовляти з стравами та їжею, так же спека така, що до гарячої страви, хоч би яка вона смачна була, хоч би й індик пряжений з начинкою, не береться рука; рота не роззявиш. Відома річ, що в спеку не йде їжа на душу; так от і Гречаний, хоч і перекусив дечого, так не тому, щоб він їсти хотів, а на те, щоб менш у горлі сохло, щоб «печія заніміла».

Перекусивши, отець Кузьма не те щоб заснув – спати мухи не давали, – а так тільки трошечки очима звів.

Починало вечоріти. Гречаний протер очі, позіхнув, потягся і промовив:

– Господи! Як я упрів; сорочка – наче хлющ, хоч викрути… коли б за роботою, то б і не жаль, а то лежачи. От спека! Воно-то й добре, сіно люде впорають за години; та не пошкодило б, коли б і дощик скропив землю.

Гречаний неправду мовив, кажучи, що він облився потом не від роботи: правда, руки його нічого не робили, зате в голові у нього йшла невсипуща робота; думка про козарський ланок куйовдилася там і не давала Гречаному спокою. Давно та думка туди залізла, давно звила собі кубло в мозку Гречаного і давно йому мулить, а сьогодні, мов умисне, в’їлася, присікалася і дратує Кузьму так, що нема у нього сили відкараскатися від неї, просто наче її хто гвіздком туди забив, і мулить вона, так мулить, що аж у піт чоловіка кидає… Мулить так, що Гречаний не втерпів, щоб голосно не промовити:

– Та чи вже ж таки той ланок не буде моїм? Невже він втече з моїх рук? Ні! Я не я буду, коли не придбаю його… тоді я не Кузьма, не Гречаний, а просто гнила устілка з жидівської пантоплі! От що!

З сим словом Гречаний аж підскочив, наче його хто шилом в жижку вколов; він сів верхи на рубель, спустився з засторонку на тік, обтрусив з себе сіно, крякнув і пішов до господи.

– А хто тут є? – спитав Кузьма, прочиняючи двері в пекарню. – Горпино!.. Нема… Лукино Максимівно! Жінко! Нема… ні духа; а може, хропуть. – Він зазирнув на піч, хоча й тямив, що у таку спеку ніхто не полізе спочивати на топлену піч. – Ні, і тут нікого… де ж вони? Хіба чи не на городі або чи не в садку біля вишень, замість шпаків працюють… Ох народ, народ!

Гречаний завернув у кімнатку, зняв з кілочка рушник і пішов до колодязя. Тут трохи постояв, ніби чекав, щоб хто прийшов. Ніхто не йшов. Тоді він подивився навкруги і гукнув:

– Діду!!

Ніхто не обзивався; дід не йшов.

– Діду! Кононе! – гукнув Гречаний вдруге, і знов те ж святе: ні гуку, ні відгуку нема.

– Ну, народ! От народ так народ! Хоч ти цілий день гукай, хоч горло перерви гукаючи – їм байдуже… Не чує б то, а певно отут де-будь у холодку рутиться. Ді-і-ду! Ко-но-не! – гукав Гречаний. – Нема! Отсе б то самому воду тягти! Кононе! І де він забрався!.. Готов забожитися, що чує, та навмисне не обзивається… заціпило б йому. Вже!.. залив він мені за шкуру лою; коли б не такий дешевий, і одного дня не держав би його. С-то-о-о-рож! Діду! Коно-не! – гукнув ще раз Кузьма. – Тривай же ти! Знатимеш ти як не чути! Недовірок!.. Ану ще раз! – І Кузьма, що було сили, гукнув: – Ко-н-н-но-не-е-е!

Аж Рябко злякався від того гуку і загавкав на очереті.

– Бач! Собака й той почув, а він не чує. От ти Аред [76], Аред!.. Треба самому.

Гречаний взявся за журавля і витяг повен цебер свіжої води, налив трошки в ночви, сполоснув, вивернув, тоді постановив ночви на корито, насипав з цебра води, закасав рукава по самі лікті і почав вмиватися. Набере повні пригорщі води, та собі на лице і причитує:

– В ім’я отця, і сина, і святого духа! Ух! Яка холодна! Гарно освіжає! – та знов вдруге, аж щоки оттопирює – пфукаючи, наче хоче нагріти воду. – Серце чисте созижди! Пфу-пфу! Яка ж холодна! Во омовенія душі моєя – ух-ух!.. Наче лід!

Трохи втершись, Кузьма повагом ішов до кімнати і, йдучи, кінчив втиратися. В хаті розчесався, накинув легенький синій каптанець, взяв солом’яний бриль, ціпок і став проти зеркала, оглядаючи самого себе з усіх боків.

Подивитися було на що! Гречаний – чоловік не старого віку, може, чи є й 35 літ, кабанковатий, тілистий, широкоплечий, русявий; борода, немов лопатою, усі груди йому покриває. Вид у нього червоний, круглий, аж вилискується, як не репне з жиру; а на шиї хоч обіддя гни! Та й увесь він так обріс тілом, що аж із шкури преться. Голова у Гречаного нагадувала ті макітри, що наші молодиці становлять в них опару. Здоров’я у Гречаного так і світилося, нівроку йому.

– Гм! – промовив він подивившись на себе. – Піду, проходжуся та на ячмінь подивлюся; може, чи не пора женців заводити.

Гречаний пішов за греблю, виводячи на півголосу:

«Ой не спав я нічку та одную,

та не буду спати ще й другую…»

Примітки

76. Аред – за народними легендами, древній дід, бурчун і скнара, злий чаклун. Аредові віки – довголіття, від імені біблійного персонажа Іареда, батька Єноха, що прожив 962 роки.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 163 – 165.