15. Громада шкодує за Олешком

Олександр Кониський

Прийшла весна. Весняне тепло пригріло і горбанівців, вигнало їх на поле. Ожила рослина, ожили і люде. Орали, сіяли, сподівалися, що літо полатає ті дірки, яких набрала довга, голодна і холодна зима.

– Добра корівчина була у мене, та недогодував до весни, нічим було, – говорив один, – мусив продати… За безцінь взяв Мошко.

– А у мене яких пару назимків Сластьон забрав за те, що дав топлива та борошна. Тепер би, кому не треба, за тих назимків дав сорок рублів, а він за десять придбав… клята його душа…

– Збувся й я телиці.

– А я лошиці.

– Що лошиці! Лошиця річ наживна, а он Петро Хрущ трьох дітей збувся; ми думали – з якого недугу вони повмирали, а лікар як подивився – каже: з голоду…

– Авжеж, з голоду, се я й без лікаря тямлю, бо знаю, що в Хруща з самої м’ясниці не стало хліба, цілий піст сиділа сім’я над самою картоплею; і то ще добре, що піп зглянувся та на відробіток дав.

– Спасенна душа наш отець Кузьма: мені зарадив чотири мірки картоплі, щоб літом поставив йому за те чотирьох женців… Воно б і нічого, хоч трохи й сутяжно, та недобре те, що як перебрала молодиця ту картоплю, так половина одійшла гнилої… «Не моя вина, – каже отець Кузьма, – я її не гноїв, сама погнила».

– Авжеж, сама…

– Еге! Сама, а ти за гнилу картоплю постачай йому женців, та ще й мовчи.

– А вже ж мовчи, а то буде те, що з Олешком…

– Пропаде Олешко, занівечать чоловіка.

– Вже його й так занівечили, став він на себе не похожий, сновидає немов непритаманний…

– Сновидатимеш, коли знатимеш, що не сьогодні-завтра тебе в путо та й поженуть з душогубами та злодіями.

– Великий гріх взяла наша громада на душу…

– І нащо ми пристали на той присуд? Шкода!

– Говори ж, коли ж страшно й не пристати. Що, коли б не пристали, де б тепер ми добули на насіння ячменю й гречки, як не в Сластьона, хто б нам дав випасів, якби не він?

– Звісно, ніхто б, бо він побрав в оренду і панські, і казенні землі; його сила: не схоче – й не дасть… Де тоді пастимеш скотину… хіба на току?

– Так воно так, та й за Олешка гріх…

– Бог простить, отець Кузьма відмолить нас… сам він радив…

Одначе ж не сталося так, як сподівалися горбанівці. Одного дня писар, вернувшись з міста, прийшов до Ілії; по виду було знати, що Єлисей Савич вдає з себе великого чоловіка, а то – на думці у нього якась хмара.

– Добру новину привіз я з міста, – мовив до Ілії.

– Кажіть.

– Олешко виграв справу.

– Як?

– В губернії не затвердили нашого присуду, сказали: нізащо. Се таки правда, що ні за що було; я й тоді казав, та мене не послухали.

– Знає про се Олешко?

– Зараз я звістив його; дивна річ – і не зрадів чоловік, та ще якось скоса, вороже подивився на мене. Наче я в чому винен був – моє діло писарське… Отець Кузьма та Сластьон мутили проти нього.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 205 – 206.