8. Як позбутися Олешка?

Олександр Кониський

Увечері в Сластьоновій господі пили могорич Передерій, писар, дід Охрім і Семен та ще чоловіка зо три Сластьонових підручників-громадян.

– Ну, та й невживчива ж людина, отой Олешко, – мовив Сластьон, докірливо хитаючи головою.

– Запекла вдача, нікому не вважає, – відповів Передерій.

– Сама пиха! Несеться – «ось я – не я», а розбереш, то й вийде попове теля, – вставив Семен.

– Баламут, начальство не шанує, – мовив Сластьон.

– От в сьому-то вся сила! І де він набрався такого поганого духу? – питався старшина.

Дід Охрім на те:

– Він з батька такий. А дід Семен:

– І мати у нього така була; було, як гляне на тебе!.. Крий боже! Ти їй слово, а вона тобі сотню. Постав проти неї сім терниць – усіх переб’є! Вже язиката людина була! Нехай їй там легко лежати.

– Я ще й діда його зазнаю, – мовив далі Охрім. – Так і він, – нехай вже царствує, на всі чотири був кований: і вмирав, а ногою дригав.

– Не диво ж, що й Наум з зубами родився…

– І кому тільки він не залив за шкуру сала! От і сьогодні, як при всій громаді образив Тимофія Кипріяновича! – піддратовував Сластьон.

– Я йому сього не подарую…

– Не можна і не слід; дивлячись на нього, і другі будуть неслухняні… Баский він, треба спинити, та, мабуть, не нам його гамувати! – промовив Сластьон, лукаво дивлячись на писаря.

– Чому не нам? – озвався писар. – Наче ми не люде, не громада, або Олешко велика цяця! Аби воля громади, зараз приговор – і гайда широким шляхом на Сибір…

– Шкода! Швидкий ти вельми! – мовив дід Охрім. – Сибір далеко, на се громада не пристане.

– Вміючи взятися – так пристане; підмогоричити, відро, друге божої сльози, от і пристане.

– Я готов четверо відер постановити, аби його спекатися, – мовив Сластьон.

– І моя така думка, – озвався Передерій, – вже він давно у мене в печінках сидить, та я людина добра, усе терпів, все переносив, а тепер бачу – ні, годі! Гляньте й сьогодні – прирівняв мене до квочки.

– Як його й переносити таке! Тут хоч би і кам’яне серце, то не видержить, а то ваше… на мене б – то б я його в мотлох – дратував Сластьон.

– Утру я йому носа! – Передерій перехрестився і мовив: – Побий мене отсей святий хрест, коли я його не запроторю у хурдигу, саму Сибір, на саме дно! Можна, кажеш ти? – спитався він у писаря.

– Аби воля громади, та ще коли б і отець Кузьма шепнув у місті.

– Шепне! Отець Кузьма шепне! – запевнив Сластьон. – А громаді, що йому в зуби дивитися! Нащо громаді такі непокірливі, такі баламути?!

– Цитьте ж! – озвався Передерій. – Я йому! Я йому!.. Довго ще в господі Сластьона кружала чарка і пащекували про Наума Олешка.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 186 – 187.