4. Коломієць і волосна старшина
Олександр Кониський
Шкільний будинок у Горбанівці був справді, як мовив жид, «пфу»! Се була стара низенька будівля на дві половини; в одній була школа, та не було тут нічого прилаштованого для школи: троє звичайних маленьких вікон, тих вікон, що тільки влітку не плачуть, вельми мало давали світу; велика вариста піч займала трохи не третину хати; помосту в хаті нема; земляна долівка походила на шлях з великими вибоями. По стінах від стелі до низу видно було патьоки, в хаті несло цвіллю. Чотири шибки у вікнах були вибиті, дірки позатикані дрантям. У другій половині, де була призначена кватира вчителеві, – було ще гірше! З хати смерділо так, що Ілія мусив швидше зачинити туди двері і спитався у того хлопця, що послав Мошко провести вчителя до школи:
– Хто тут жив?
– Ніхто не жив, – відповів хлопець, – сюди дякон пускав Мошка держати гусей та телят.
– Як же се так?
– Мошко перепродує дробиною і телятами, накупить по селах курей, гусей, качок і возить спродувати до міста. Дома у нього нема такого зручного захисту, так він і впросився у дякона; дякон і пустив його. Чому не пустити, хоч би й на мене; все одно, хата пустує, а жид за те давав йому щось горілки.
Настя нехотя згадала свою чепурненьку, як віночок, кватиру в Дрімайлівці і зітхнула, на очах у неї блиснула сльозина. Ілія понуро вийшов надвір.
– Гаразд, що ще хоч надворі тепло, якось перебудемо, доки причепурять, треба тільки прохати, щоб не гаялись, швидше… До старшини треба, – мовив Ілія.
– Вони тепер саме у волості, – озвався хлопець, – коли що – я проведу вас туди, волость недалечко.
– Спасибі, хлопче! Я й сам потраплю, на тобі на бублики та йди до господи. – Коломієць дав хлопцеві мідного п’ятака, а сам пішов до волості.
Як тільки Ілія увійшов у волость, назустріч йому встав із-за столу пузатий, голомозкий чоловік, обсмикав поли своєї жупанини і пильнував перейнятися видом якоїсь значної урядової особи. То був волосний старшина Тимофій Передерій. Ілія повів йому, хто він такий.
– Чув, чув, що ви приїхали, – мовив на те Передерій. – От воно й добре, що приїхали, ми сподівалися вас… Просимо сідати.
Ілія сів і мовив:
– Школа трохи теє, не так як слід… треба дещо полагодити…
– Може, що й треба, не без того… Я, признатися вам, давно не був на тому кутку села, не доводилося і не відаю, що там такого треба лагодити…
Ілія розповів, чого бракує школі.
– Еге, – мовив на те Передерій, – так воно виходить, що там і доволі дечого треба, от як! Гм!.. Звісно, що треба, то треба, тільки, хто його зна, коли його і як? Тепер гарячий час, жнива; усі люде на полі, хіба, як дасть бог обробитися… як ви про се гадаєте, Єлисей Савич? – обернувся старшина до писаря, що сидів за другим столом і писав щось так шпарко і так жваво, що гусине перо на всю хату рипіло.
– Га? Що кажете? – обізвався писар, ніби він нічого не чув з того, про що розмовляли Коломієць і Передерій.
Ілія глянув на писаря; Єлисей Савич зігнувся, зморщив своє пикате лице, надаючи йому такого виду, наче він бажав, щоб у ту годину не було у нього жадного виду.
– Я кажу про школу, – мовив старшина. – От пан вчитель кажуть, що треба швидше лагодити школу, шибок нема, теча є, ще чогось нема… Так якої ви про се думки, Єлисей Савич?
– Що ж! Шибки повставляє шкляр, як приїде з міста, – ледві процідив скрізь зуби писар, не відводячи очей з свого писання. – Шибки вставимо, та тільки не зараз; бо вже ж не посилати до міста за шклярем, сам приїде, тоді.
– Що так, то так! – мовив Передерій.
Ілія почав змагатися, що з розбитими вікнами і серед літа не можна жити, і знов прохав швидше хоч трохи причепурити школу.
– Зробимо, зробимо, усе справимо, от тільки нехай трохи люде обробляться; стане вольніше, то ми зараз; бабів зженемо – вони вам за оден день усе приберуть; а тепер, будьте ласкаві, повременіть, – благав писар.
– А вже ж повременіть, – озвався луною за писарем старшина, – повременіть, а за нами діло не стане.
– Та коли б ви на день чи на два хоч одну бабу приставили, то б вона причепурила поки що, я б і заплатив їй. Сам бачу, що час робочий, так же ж і в школі таке… коли б ви самі зайшли та глянули, що там діється… гірш ніж у хліві…
– Отсе-таки, нехай бог милує, щоб у школі гірш, ніж у хліві! Як се можна!.. І що ж там такого діється? Хата як хата; звісно, не по-панськи, небіжчик же дякон кілька літ правив школою, а не нарікав, – мовив Передерій, гордовито міряючи поглядом Ілію.
– Дякон там не жив, то йому і байдуже було, він там пускав Мошкову дробину… – змагався Ілія. – Тим-то й тепер так смердить, що й носа поткнути не можна.
– Коли дробина була, то вже ж без того не можна. Ви двері та вікна порозчиняйте, то воно вітром і перейде, – радив Передерій, – і ніс згодя привикне, то так з першого разу воно вдарило, особливо хто не привик, а ми люде призвичаєні, то нам і байдуже!
– Коли б ви зайшли подивилися…
– Коли там мені заходити, у мене нема зайвого часу, та й чого я там не бачив? Нехай, як доведеться чого бути на тому кутку, то, може, й зайду, як не забуду, а тепер не до того. Вибачте. Он до завтра знов сподіваємося начальства, треба, щоб отут усе було до ладу, а школа ваша нігде не дінеться. На все свій час…
Ілія запевнився, що нема пощо більш бити язиком і пішов. Тоді Передерій мовив до писаря:
– Воно й справді, Єлисей Савич! Наче трохи не до ладу наша школа; треба б трохи причепурити. Як ваша думка про се?
– Треба, я не проти, та на все свій час. Люде аж рвуться з шкури на полі, а йому заманулося в сю пору школу мазати. Школа не втече, а жито як перестоїть, що тоді? Вдруге літа не буде… Нехай підожде…
– Чи нехай, то й нехай, аби за се від земців чого не було… як ви про се?
– А що там буде? Нехай жаліється… Хіба земці не тямлять, що у нас крепаків нема, з поля людей не зганяти.
– Що правда, то правда! Ще коли б сказати для якого важного діла або для начальства, то й зігнав би, а то для школи, для вчителя! Ге! Не великий пан! Підожде!
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 172 – 174.