14. Продавай ланок або – на Сибір!

Олександр Кониський

На такий присуд громади Олешко ніколи не сподівався; почувши про нього, він спершу не йняв віри. «Що ж я такого вчинив, за що б мене в Сибір? – питався він сам у себе. – Яка за мною провинність? Що я кому заподіяв лихого? Хіба що пильнував про громадське добро? Хіба що сперечався з Сластьоном? Заступався за людей, не давав кривдити та не згодився продати попові свій предківський ланок? Так отсе така правда на світі, а ще кажуть: правда є!.. І той самий Гречаний напучує: «Живи по правді». От тобі й правда! А може, я й не по правді жив!»

Олешко починав сповідатися перед власним сумлінням: нишпорив у себе в душі, силкувався знайти там щось таке, що б вимагало на нього такої нелюдської кари. Не знаходив нічого. «Та що ж діяти? Чи вже ж отак живцем і пропасти, віддати себе кровопивцям на поталу та й мандрувати на Сибір?! Мабуть же, можна поборюкатися ще? Мабуть, і для них закон є? Повинен бути…»

Олешко йшов на пораду до Ілії. Коломійця глибоко вразила звістка про Наумову пригоду. «Треба запомогти людині, треба вжити усіх засобів і скасувати сей нелюдський присуд, – думав собі Коломієць і не тямив, з якого боку зайти. Почну з попа, – думав він, – піп приятелює і з старшиною, і з писарем, а писар тут усім орудує».

Ілія вдався до Гречаного заступником за Наума.

– Яв такі справи не втручаюся, – відповів отець Кузьма Коломійцеві, – як собі знає громада, а моя хата скраю. І мені по християнству шкода Олешка, велика шкода; та що ж я вдію! Коли б то було знаття та ще заздалегідь, то можна б декому й мовити, а тепер вже приговор…

– Та приговор ще не написаний, а хоч би й написаний був, то громада має право сама його скасувати, наче його й не було, – мовив Ілія.

– Про се не скажу, не тямлю, се річ правнича, а не духовна… Як собі громада хоче; її сила, її й воля, нам, духовним, не можна в такі справи вмішуватися… Та й вам не радив би; проти громади змагатися не годиться… Нехай вже, як бог дасть, так і йде воно, а я молитимуся за Наума.

– На бога надійся, кажуть люде, та й сам не плошай, – мовив Ілія, – що бог, то бог, а що люде, то люде. Треба, панотче, запомогти Олешкові… Запоможіть.

– Чим же я запоможу? – питався Гречаний, зложивши навхрест руки і дивлячись ласкавим, привітним поглядом на Ілію.

– Ви сказали б писареві…

– Не послухає; се вам самим ліпше сказати йому; вас він швидше послухає, та ще особливе, коли б ваша сестриця…

– Ні вже, – перебив Ілія, – годі сюди сестру вмішувати.

– А писар, певне б, послухався її, – напучував Ілію Гречаний.

Похнюпившись, пігнав Ілія до писаря.

– Я з дорогою душею, я радніший би, – лебезував Єлисей Савич, – та що ж я вдію! Самі тямите, що я тут нічого, п’яте колесо до воза; моє діло писарське; що громада скаже, те я напишу… А громада уся, до одного чоловіка на диби стає проти Олешка; усім він увірився; до всього він лізе, усе ганьбить, старіших людей нехтує, зневажає…

– Так за се на Сибір?

– Звісно, занадто вже; та, бачите, коли б не такий час… тепер аби що хто трохи проти начальства, зараз його і в лабет… бачте, велено стерегтись, щоб ніхто проти начальства ні слова не смів; щоб, бачите, духу неслухняності нігде й не пахло.

– Значить – погибати Наумові?..

– Як бог та начальство… їх воля… Ми пошлемо свій приговор до повітового начальства, а звідтам піде у губернію; може, там і не затвердять нашого приговору… та ще коли б зумів Олешко підмазати… Тільки – ви йому не кажіть, що се від мене чули… се для вас тільки… Я вас поважаю, і серце у мене не лихе, і бога в душі маю. Рад запомогти, та нічим. А коли у Наума єсть чим підмазати…

– Де в нього ті гроші!

– Нема… звісно… а вже ж і без грошей не вдіє нічого; хто маже, той і їде. Не штука й на гроші розжитися, у нього єсть нивка поміж з поповою, нехай її побоку та й теє… Вже ж душа миліша ниви; а отець Кузьма добре б заплатив за неї.

Ні з чим вернувся Ілія від писаря, а Олешко, довідавшись про його розмову, мовив:

– Ні вже! Сього не буде! Піду на Сибір, а попові не поступлюсь ланком.

– Вже ж я не правник, – мовив Ілія, – а маю надію на бога, що коли не в повітовому, так в губернському місті, а відкинуть присуд громади!

Ілія сів і написав Олешкові, як сам умів, жалобу на громадський присуд.

Час ішов. В Горбанівці усі були певні, що Олешкові не втекти вже від Сибіру.

– Отак, ні за що, ні про що загине чоловік! – балакали проміж себе молодші громадяни.

– Говори ж! Чиста напасть! На Сибір, за що? Глум сказати, значить, що б не говорив Сластьон, що б не робили наші волосні урядники, а ти собі мовчи, рота проти них не роззявляй… Се ж до того йде, що скоро нікому життя не стане.

– Прямо що так, чисто – хоч спродуйся та виходь на Кубань або на Амур…

– Далекий край…

– А вже ж далекий, та й тут же вони, отті сіпаки, заїдять наші голови.

– Тепер за них усі!.. У кого кишеня повна, тому все можна, а наш брат хоч умирай… І де та в бога правда…

– В кишені, брате, захована.

А Сластьон тим часом ще більш набирався сили. Пригода з Олешком немов важким каменем придавила усіх молодших громадян: кожен став остерігатися говорити на громаді проти Сластьона та проти старшини і писаря. Люде то були несміливі, а то наче їм заціпило.

Час ішов. В повіті затвердили громадський присуд і послали в губернію.

– Довго щось нема нічого з губернії, – говорив отець Кузьма писареві.

– Прийде! Хіба у них там тільки й діла, що про Олешка… прийде; буде по-нашому; я певний – коли в повітовому місті за нас, то і в губернії.

– Повинно б так… Сластьон хвалився, що він і там дещо… теє…

– Хвалився і мені…

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 202 – 205.