7. Як ремонтувати школу?

Олександр Кониський

Біля волості зібралася громада. Старіші громадяни сиділи – хто на рундуці, хто на призьбах; молодші поприсідали, на чім стояли. На рундук вийшов Передерій.

– Перше діло, – мовив він і повів очима по громаді; погляд його упав на Олешка і очі заіскрилися зеленими іскрами, наче вночі у сіроманця. – Еге, громадо! Першим ділом ота школа; як з нею будемо?

– Так, як і було досі, – відповів чийсь голос з громади.

– Коли б то так, – мовив далі Передерій. – Так же новий вчитель каже, треба полагодити… знов же і начальство часом щоб не гримало… дякон не до ладу зробив, що дух завів там… Та як на вашу думку, чи тепер, чи нехай ще?.. Як ти, діду Охриме? – спитався старшина у низенького сивобородого діда, що стояв опліч його.

– Ат! Про мене байдуже, – відповів дід, – мені треба дбати та лагодити не школу, а домовину; на той світ я й неписьменним втраплю, а ви собі як знаєте.

– Да-да! А ти, Семене, як? – спитався Передерій у другого

– А за людьми…

– А люде ж як?

– Ми так, – що се самі вигадки! Де в біса видано, щоб у жнива возитися коло тієї школи! Дощ за шию не йде, можна повременить, – обізвалося кілька голосів.

– Коли б отим временінням не навременили ми собі якого лиха, – промовив Корній Сластьон, – повременить не штука, а що, як прибіжить яке начальство та зараз до школи?.. А що се, скаже, у вас таке: чи школа, чи свинушник? А вчитель додасть ще – я, скаже, благав і старшину, і громаду… Еге! На кому тоді окошиться, як не на старшині?

– А вже на мені, – мовив Передерій, – твоя, Корнію, річ до діла, і моя така думка – не рука временити; а виходить би то воно ось як: отсе б то на середу зігнать людей, та й нехай полагодять коло тієї нахаби…

– Так недобре буде, – відповів Корній.

– А вже ж так не до ладу! – говорив ще хтось. Сластьон смикнув за полу Охріма.

Охрім кашлянув і мовив:

– Який вже там лад буде! Гуртова робота там не годиться; се не те, що толокою в клуні тік місити, та й там треба ладу і приладу, а то сказано – школа…

– Так що, що школа, – перебив Охріма Семен, – хіба вже наші баби не дотепні зашпаровати та вибілити; от і все…

– Ні, не все, – мовив Сластьон, – треба, щоб у вікна вітер не віяв, щоб стеля не плакала, щоб криша не світилася, та ще що, може… треба роздивитися; раз робить треба, а не десять. Хіба не к Петру, а к Різдву йде; треба, щоб діти не дубіли, і тому, хто вчитиме, щоб за шию не текло та шпари в руки не заходили.

– Авжеж, так! – озвався десь ззаду Олешків голос. Звіром блиснули Передерієві очі на той голос.

– Авжеж, – говорив Сластьон, – треба добре роздивитися, що воно там і чого бракує? Тоді, може, хто оден пійметься на всю роботу, а громадська робота незручна, сама тільки переводня часу буде. По-моєму, отак: роздивімось спершу, а вже як зведемо рахунок, полагодивши, тоді й розкинемо на громаду, скільки впаде, – чи на двір, чи на душу, – стільки й заплатимо.

– Так себто виходить, Корнію, ти на підряд гнеш? – спитався Передерій. – І моя така думка. А як ви, Єлисей Савич, про се? – спитався старшина у писаря.

– Як громада; нехай вона радиться, її діло, вона й платитиме… по-моєму, і з підряду річ не лиха.

– Ні вже, з підрядом гетьте! – озвався Олешко. – Знаємо ми добре підряди! Тямимо, що тим підрядчиком ніхто стане, як Сластьон або Мошко!.. Вони нам навергають на громаду такого підряду, що опісля мулко нам буде. Не треба підряду, самі полагодимо.

– Не треба, не треба! – загомоніло кілька голосів коло Олешка.

– Цитьте! – гримнув Охрім. – Дайте старшим слово сказати: по-моєму, святе діло підряд; оддав гроші – і квит, з підряду; нехай Корній бере…

– З підряду! – гукнули голоси біля Охріма і Сластьона.

– Не треба, не треба! – перегукували їх з другого кінця.

– З підряду!!

– Не треба!

– З підряду!

– Не треба!!

Серед отакого голосу виразно було можна спостерігати, що старішого віку і заможніші люде гукають «з підряду» і тягнуть руку за Сластьоном: він же й орудував підрядами на цілу волость. Люде молодші, найпаче голота, стояли за Олешка. Сам Наум змагався не стільки проти підряду, скільки проти Сластьона: він добре тямив, в яку ціну Сластьон вжене підряд.

Сей Сластьон був з панських ще кріпаків, колись був у панів за гуменного; як завелося земство, він туди й примазався, спершу за якогось прикажчика, далі став брати підряди, лагодити греблі, мости, перевози. Йому поталанило, він розжився і тепер коверзує, як сам знає. В громаді він ніколи різко не виступає, більш того, що нишком, тишком верховодить; жив він в добрій згоді з старшиною, з писарем, з попом; має власних підручників, а вони вже за ним – як за батьком. В церкві він раз у раз; жодної служби не пропустить; сьогодні подасть на часточку «о здравії», завтра «за упокой», позавтрому молебень найме; тричі на рік водосвяття у себе в господі справить. До одного образа в церкві лампадку купить, до другого – привіски, перед третім Сластьонів ставник.

Отак після кожного доброго зиску з підряду Сластьон не забуває божого дому і наділить його коли не фунтом оливи, то квартою церковного вина. За те Корнія усі знають, хоч не всі шанують; але таких не багацько: Олешко та ще там кілька чоловіка з молодших. Голота, звісно, як і скрізь голота, – не любить Сластьона; підлизою та здирником величає, звичайно не прилюдно, а де в закутку, нищечком. Прилюдно в громаді – на се не відважиться і сам Олешко. Що тут дивуватися – хіба між нами, людьми освіченими, інтелігентними, не те ж святе? Хіба є у нас такі відважні, щоб злодія і шпигуна цуралися скрізь, гидовали ними, не давали руки? Ого! Більшість за вічі ганить, а в вічі лебезує і їсть у злодія накрадений хліб-сіль… Компроміс та погані умови з власним сумлінням щодня більш а більш, як той вовчий лишай, роз’їдає нашу моральність.

Отож і горбанівські громадяне рік чи два роки назад тому були ніби сміливішими проти Сластьона, а отсе як той та другий покуштували на власній шкурі або кишені Сластьонової сили, так щось осілися, вгамувалися. Молодші, може, й не пом’якшали, не зробилися приязнішими до Сластьона, вони тільки притихли, їх приборкало, а в душі вони ще гірше лютують.

Отець Кузьма запевняє повітове начальство, що горбанівська молода громада стала чогось жорсткою, черствою «до всіх людей». Я й сам помітив, що по українських селах, з того часу як розвелися урядники та «кулаки», люде стають нещирими, несердечними і менш прихильними до чужого безталання, до чужої біди. Мені здається, буцім би то разом з «кулачеством» почало ширитися по наших селах «філософське» правило – «кожен сам дія себе»; або – «не постерігся, не зумів обминути лиха, сам вскочив в пригоду, сам і вилазь з неї, а моя хата скраю». Та годі про се…

Так ото за ту школу і зчепився Олешко з Сластьоном. Наум аж охрип, доводячи, що підрядом не слід лагодити школу. А Передерій аж пінився, перебиваючи Наума і не даючи йому говорити.

– Та годі вам гаркатися, ось прикуси ти, Науме, свого язика, а ви, добрі люде, не вважайте на нього та послухайте моєї поради, – мовив нарешті дід Охрім, – нехай старшина з писарем та чоловіка два тямущих обдивляться ту гаспидську школу, зведуть рахубу, що вона коштуватиме, та й кажуть Сластьонові полагодити.

– І твоя така сама думка! – промовив старшина. – Як ви, громадо?

– А вже ж так, так! Дід Охрім добре радить! Нехай по його, годі нам язики клепати, – загуділи громадяни.

– Ні, так не можна! – гукнув з усієї сили якийсь босий чоловік в латаній свитині.

– Ти чого тут ореш! – гримнув на нього Передерій. – Се тобі не в шинку і глухих між нами нема… Ще й воно лізе з своїми латками… Чого ти?

– Того, чого й ви, – огризнулася латана свитина.

– Цить, кажу! Латаний! – гримнув Передерій.

– Латане, та не хапане, а зароблене, замозольоване, – вставив своє слово Олешко.

– Що ти кажеш, Олешко?

– Те, що чуєте.

– Ану ще раз скажи!

– І скажу, коли треба буде…

– Се ти до мене «хапане» рівняєш?.. Що я хапав?

– А хіба я знаю… я собі до людей, а не до вас… а то виходить таке, наче ви за Сластьона, як за себе…

– Мовчи! Бодай тобі заціпило…

– А хто мені закаже?!

– Я! – гримнув Передерій, тупочучи ногами.

– Овва!

– Не оввакай, а цить! Не то я тобі засупоню пащу.

– Овва! Отсе такий страшний, наче попова квочка на припоні!

Дехто з громадян так і покотився з реготу, а Передерій так і зайнявся, немов хто на нього приском сипнув.

– Так се ти мене, сякий-такий сину! До попової квочки прирівняв! – гукнув старшина на Олешка, сікаючись до нього з кулаками.

– Гетьте! – мовив Наум, подаючись назад. – Чого лізете? Запінився, наче шум на буряках, аж трясеться.

– Бодай під тобою земля стряслася, Ареде!.. Та я тебе, знаєш як! – похвалявся старшина. – Ти бунтуєш! Ти проти начальства! Я з тебе викурю той собачий дух! Я тебе широким шляхом запроторю геть за Москву…

– Короткі руки! – спокійно відповів Олешко. – Ви б то й радніші, та бачте, коли б на кропиву не мороз, то вона б і зимою людей пекла.

– Се правда, – загомонів хтось збоку, – коли б жабі хвіст, вона б усю траву витолочила.

Знов почувся регіт; старшина ще більш лютував і гукнув з усієї сили:

– Цить, голото!!

– Плюньте на них; та нумо кінчати діло, – радив Охрім.

– Ні, так не можна! – вихрився Передерій. – Я сього не подарую Олешкові! Я йому покажу: чи можна царське начальство до квочки рівняти.

– От розприскався, наче сукно мочить! – промовив спокійно Наум.

Новий регіт.

Вмішався писар, спитавши громаду:

– Кажіть: як з школою буде?

– Вже ж ніяк, як так.

– Іменно так.

– Еге ж так!

– Себто як?

– Та так же, як казали.

– А як казали?

– Хіба не чув?

Після такої розмови громадян Передерій промовив до писаря:

– Так і запиши, така, значить, прирада громадська, от і все.

– Значить, за Сластьоном? – спитався писар.

– За Сластьоном! – ревіла громада, покриваючи кілька голосів тих громадян, що не годилися на таку прираду. Олешко насунув на очі шапку і повагом пішов геть.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 181 – 186.