3. Учитель Ілля Коломієць

Олександр Кониський

Мошко не брехав: того самого дня виїхав з Дрімайлівки в Горбанівку вчитель народної школи Ілія Коломієць. Коломієць родом попович; сирітство і вбожество не дали йому довчитися і вийти на попа. Та з його вдачею навряд чи вийшов би дотепний піп, хоч не такий, щоб душу свою покладав «за овцы своя», та хоч би такий, щоб тямив духове життя своїх парохіян і дбав про нього більш, ніж про власну кишеню. З духовної семінарії Коломієць мусив перейти на земську вчительську семінарію; скінчив її і став вчителювати в селі Дрімайлівці. Шість літ сидів він тут, привик до села, до людей; обжився, гадав собі потроху завестись власним грунтом, збудувати власну хату, одружитися, коли трапиться до пари, та вже в Дрімайлівці і вік звікувати вчителем. З тім жила і сестра його Настя.

Усе було гаразд, аж ось несподівано приїхав саме на Петра і Павла [77] шкільний інспектор і привіз йому наказ перенестися до Горбанівки.

– За що се ви мене караєте? – питався Коломієць інспектора.

– Хто вас карає! – відповів інспектор. – Ні в кого й гадки про се нема. Ми відаємо, що з вас дотепний вчитель і, шануючи вас, переносимо в Горбанівку, щоб ви там завели лад. Старий дякон нехтував там школу, тільки марне брав гроші. Ми не хотіли ображати старого і мовчали. Тепер він догадався вмерти, так ми до вас і певні, що наведете там лад, зробите школу школою.

Коломієць добре тямив, що інспектор лебезує, що справді його переносять з Дрімайлівки за те, що він не подобався інспекторові, одначе змагатися нікуди було. Прикро, шкода було кидати свою любу школу у Дрімайлівці, школу улаштовану, прилажену як слід; перебиратися до чужого села, заводити там «лад», спокутувати гріхи старого дякона, та розумів Ілія і те, що хоч не хоч, а перескоч; воля начальства – і годі! Не хочеш перебиратися до Горбанівки, знайдеться натомість десять охочих або, мовляв, болото… Не поїхати в Горбанівку, іти проти інспектора – значить на довгий час сісти без хліба; бо вже проти волі інспектора не добудеш вчительства в тому самому повіті! Мусив Коломієць зложити на два вози свою злиденну худібчину і рушати в Горбанівку…

Курява, що загледів Мошко, осіла, і не видко було, щоб хто їхав. Мошко дивувався, одначе згадав, що, не доїздячи до Горбанівки, великі піски; він запевнився, що новий вчитель з’їхав на піски, їде повагом, тим-то й куряви нема. Він тихенько пішов далі назустріч.

Справді, Коломійцеві вози з’їхали на піски. Пісок був великий, трохи не по саму маточину; коні втомилися і ледві-ледві переступали з ноги на ногу.

– Н-н-ью! Ньо, голуб’ята! Ньо! Ще трошки, не багато вже, от-от доїдемо, спочинете, – гомонів погонич, йдучи біля переднього воза і хвиськаючи по конях конопляною пугою. – Ну, та й піщуга!.. І нащо вона! Кому вона потрібна!.. Ну, ну, ну! Коненята!.. Затого виберемося з отсього пекла.

А коні наче й не чують, наче не до них річ. Погонич знов хвиснув пугою і вже, сердячись, мовив:

– Та нуте ж бо, нуте! Везіть! Гаспиди! Ньо!.. Хом’як!.. Ньо!.. Падло!

Пуга простяглася вздовж Хом’якової спини, але від того не прибавилося у Хом’яка сили, він тільки махнув хвостом і прогнав в’їдливих мух.

– Бач, Євхиме! – озвався погонич до свого товариша, що йшов похнюпившись, мовчки біля заднього воза. – На моє вийшло, раяв їхати об’їздкою, досі б давно приїхали; сказано – хто круга не боїться, той дальше становиться… Не послухали мене…

– Зате голови і в’язи цілі, – відповів погонич Євхим.

– Но, но! Дияволи, гаспиди! Наче три дні не їли! Но ж, кажу вам!.. – погонич з усієї сили оперезав оглобельного коня пугою і несамовито гукнув: – Тпрру! – коні стали наче вкопані. – А бодай би тебе рвало день і ніч та й не переставало, – квилив погонич. Бач! Тут і так вечір надворі, а її розносило рватися, наче б їй не було другого часу. Тпрру! Здохлятина! Якого ти біса не встоїш… як везти, так не підженеш тебе, а треба стояти – тоді не встоїш…

– Що там тобі бог дав? – спитався Коломієць у погонича.

– Який там бог!.. Хіба б бог пішов на таке! Є там у бога час рвати у подорожніх людей супоні, наче йому другого діла нема… Гляньте! Супоня натроє! От клята! Що б було довезти до села та там і рватися, а то зв’язуй тепер! А бодай тебе навіки зв’язало…

– Святе діло до дишля, там супоня не порветься, – мовив Євхим.

– Говори ж!.. І який його враг вигадав отсі дуги! Ти її стягуєш, напручуєшся, а вона тобі – лусь! І зв’язуй її, гаспидську душу. І чом би не видумати дротяної або іншої якої супоні такої, щоб і звікувала, а не порвалася.

– Еге! – мовив Євхим. – Може, коли й видумають; он я бачив дротяну линву…

– Линву! Линву не штука, нехай супоню видумають.

– Ну, лагодьте та їдьте, – мовив Коломієць, – а я піду попереду. Ходім, Насте.

Брат з сестрою пішли понад шляхом і небавом, перейшовши піски, зустріли Мошка. Мошко зняв свій капелюх, вклонився по самий пояс і промовив до Коломійця:

– З приїздом поздоровляю – до нас вчителем?

– Еге! – відповів Ілія. – А вам що?

– Мені? Нічого; я з приїздом поздоровляю. Я тутешній фактор, заїзний двір держу. Може, чого треба буде; ви чоловік новий, нікого тут не знаєте, вам услуги треба… кватиру треба.

– Кватиру? Авжеж… Кватира вчителя в школі… де вона у вас?

– Школа?! Гай-гай! Школа стоїть у нас без вікон, дітвора повибивала… Там така школа, що просто тьфу! Доброго слова вона не варта.

– А як же вчительська кватира? – питався Коломієць, дивуючись.

– Кватира – така кватира, що й війти в неї гидко… там дякон птичник був завів, гусей держав.

– Погано, – промовив Ілія. – Чуєш, Насте, що він каже про нашу кватиру?

– Чую, та ще чи правда то? Самим треба побачити, тоді…

– Ай вай! – перебив Настю Мошко. – Не ймете мені віри… що там бачити!.. Ну, звісно, можна полагодити, причепурити, тоді інша річ, та на те ж треба і людей, і часу… тепер які люде? Саме жнива… А доки полагодять? Не сидіти ж вам проти неба, треба якогось захистку, а у мене кімнатка просто – антик, хоч якому великому панові не встид…

– Знаю я ваші антики, – відповіла Настя, – блохи та блощиці… хоч греби.

– У мене сього не водиться, я сам чистюк, і жінка моя чистючка… от і побожуся…

– Справді нема блощиць? – допитувалася Настя.

– Не без того, щоб ні одної; одна, нехай дві, може, де й завалялися, а щоб більше – їй-богу, нема. Вже, пані чи панночко, і самі тямите, що в болоті не без дідька, в хаті не без блощиць.

Тим часом вози догнали Коломійців. Брат і сестра сіли на воза. Мошко й собі сплигнув на віз і промовив, сідаючи на передку:

– Я скраєчку.

Вони рушили; Мошкові довгі ноги звісилися з воза і телюпалися, наче причеплені до полудрабка. Мошко на те не вважав.

– У мене і самовар, і булки, і молоко незбиране, і юшка з курятиною… – гомонів він ідучи.

В кінці греблі догнали отця Кузьму: він пильно спідлоба глянув на Ілію, а ще пильніше на Настю.

Ілія зняв бриль і вклонився Гречаному, піп ледві кивнув головою…

Примітки

77. на Петра й Павла… – Церковне свято на честь християнських апостолів Петра і Павла, відзначається 29 червня за старим стилем.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 168 – 171.