11. Залицяння писаря
Олександр Кониський
Коломійцева сестра Настя була людина простої, щирої вдачі; сама зросла на селі, серед народу. Тим-то і в Горбанівці вона не цуралася людей; небавом здружилася з дівчатами і стала між ними «своїм братом». Почала, було, ходити з ними й на улицю, та отець Кузьма косо на те глянув і порадив їй «не шкодити і собі, й братові»
– У нас, – казав він, – урядник і становий лихі люде, довідаються, що ви з людьми запанібрата, зараз почнуть сочити, якого ви духу, чи не баламутите людей проти начальства, чи віруєте в бога, чи не сієте в народі «плевел крамоли». Послухайте мене, не то побачите – накличете на свою голову лихо; брата за вас зсадять з учительства.
Натякав на се й писар Коломійцеві. Мусила Настя не ходити на улицю з дівчатами…
Внадився до Коломійця писар; спершу він заходив раз на тиждень, далі двічі, а нарешті трохи не щодня. Ілія не цурався його; Ілія був чоловік сторожкий, не любив дратувати «начальства», і хоть інколи і прикро було йому сидіти цілий вечір з писарем, одначе він і виду того не показував. Та правду мовити: пан писар більш залицявся до Насті та все силкувався манівцями натякати, яка то він заміжна людина, які у нього великі достатки – і як йому нудно жити самотою.
– Чом би ж вам не одружитися? – мовив йому Ілія.
– Пари бог не дає; не знайду до вподоби, – відповів писар.
– Мало хіба дівчат в Горбанівці, – мовила Настя.
– Дівчат не мало, та не по мені…
– Який-бо ви вередливий…
– Не вередливий, а вже ж не можна мені братися з простою дівчиною, що не вміє ні стати, ні сісти. Мені треба дружини такої, щоб вгадала мою душу, щоб була такою освіченою, як я… та бог досі не привів…
Писар зітхнув і пильно глянув на Настю. Настя не помітила ні зітхання, ні погляду і, не відриваючи очей від свого шиття, мовила:
– Мабуть, ви не шукали такої?
– Де її шукати? Та й часу у мене нема; за службою ніколи з села вирватись; а в Горбанівці – хто тут? Самі мужички! Та й що з того шукання! Сказано: судженої конем не об’їдеш; коли вже кого бог призначив, то й не шукавши знайдеш.
Траплялося, що разом з писарем сидів у Коломійців і Наум. Наум мало розмовляв, більш мовчав та слухав, хіба коли-не-коли шпигне писаря такою приказкою, що того наче шилом вколе. Зате Наум не зводив очей з Насті; куди вона повернеться, де ступить, туди й Наумові очі. Писар помічав се і йому здавалося, що Настя більш привітна до Олешка, ніж до нього. Він почав ревнувати! Писарське серце почуло, що воно кохає Настю.
На Миколая [79] з самого обіду писар до вечора пересидів у Коломійця і все залицявся з Настею. Він бажав висловитись їй, посвататись до неї і ніяк не відважувався. Усміхнеться Настя, у нього так і закипить коло серця, так і заграє кров, так слова й обсядуть язик; повен рот їх, та ні одно не зірветься з язика, наче вони поприлипали до піднебіння, наче хто губи йому зашив…
З тим вернувся він до господи і цілу ніч не спав. Настя не давала йому спати; вона стояла у нього перед очима, всміхалася, очима говорила, дратувала його, а він ніяк не набереться відваги! Насилу вже перед світом задрімав Єлисей! І тут знов наснилася йому Настя: привиділося йому, що вона стоїть на рушничку з кимсь. Єлисей хоче вгадати з ким? Придивляється і пізнає, що то Олешко!
– Не буде сього! Ні вовік не буде, не попущу! – скрикнув писар – прожогом схопився з ліжка, умився, причепурився і побіг до Коломійця.
Ілія був у школі, Настя на базарі…
– І тут невдача! – мовив собі писар і побіг на базар.
– Куди се так? – спитався у нього Гречаний, стоячи біля своїх воріт.
Писар відповів якоюсь вигадкою.
– Ось нуте лишень заходьте ліпше до мене та поснідаємо.
Зайшли. У попаді сиділа Настя. Єлисей як побачив її, так і зайнявся! Усе, що ввижалося йому ві сні, знов повстало в його думці! Він сам себе не тямив! Не йшло йому на душу снідання; зате прийшла нова світла думка:
– От хто мене і порадить, і поможе, поможе! Дурний я, що досі не обернувся до отця Кузьми.
З сим словом Єлисей налив собі другу чарку горілки, випив і мовив до попа:
– Панотче! Треба вам козарський ланок?
Отець Кузьма аж підскочив:
– Як не треба! З думки у мене не йде: так же вражий Олешко наче затявся.
– Отже, послухайте мене: будьмо сватами – вам кортить ланок Олешків, а мене господь бог привернув до Коломійцівни. Висватайте за мене Настю – ваш ланок буде!
– Як же се ви вчините? – спитався Кузьма.
– Вже я про те знаю.
– Так не можна, треба, щоб і я знав, а то я вам висватаю, а ви й забудете про ланок.
– Убий мене бог, не забуду! Аби Настя моя – ланок ваш… Мало сього, от ще вам – п’ятдесят рублів за сватання, п’ятдесят за вінчання. Берете?
– Я з дорогою душею, – відповів Кузьма, дякуючи в душі бога і всіх святих угодників, що посилають до нього таку благодать.
– Коли ж ви? – питався писар.
– Я хоч і сьогодні, та тільки якби ви мене запевнили за ланок… Олешко не продасть…
– Продасть! Ми так прикрутимо його, що продасть… Ми не будемо панькатися з ним та могоричити так, як Мошко; ми так зробимо, що мусить продати…
– Як же се ви так?
– Тоді побачите.
– А нуте-бо скажіть, щоб не кортіло.
– Громада уся проти нього; старшина давно гострить на нього зуби, а я вже зумію підвести Олешка, тільки тут треба, щоб і ви помогли…
– А вже ж поможу…
– Не велика там і поміч; аби написали до благочинного та до ісправника, що Олешко баламутить людей.
– Що ж, се правда; я давно остерігаю Передерія, що в Олешка недобрий дух проти начальства.
– Отож-то й воно… так ми його й теє… а вже ж ланка з собою не забере… Нуте ж, тепер помолимося богові та й ідіть сватом.
– Готов! Готов!
Увечері того ж самого дня Кузьма лебезував коло Насті, сватаючи її за Єлисея. Настя й на думці не мала зробитися писарихою. Одначе вона не відважилася дати прямого гарбуза, а мовила, що нема у неї думки виходити заміж, доки бурлакуватиме Ілія.
Гречаний сього не сподівався. Така близька, така, здавалося, вірна надія і на ланок, і на сто рублів так швидко зникла!.. Вернувшись до господи, він застав Єлисея.
– По вас бачу, що нема вдачі… – мовив Єлисей.
– Не можна сього сказати, – відповів Гречаний, – не дала ні отказу, ні приказу… сказала: «Подумаю».
Єлисей похнюпився і кілька хвилин сидів мовчки, наче хмарою обгорнений.
А Гречаний тим часом ходив по хаті і скуб свою бороду. По очах його знати було, що він щось пильно мізкує. Нарешті він підійшов до писаря, ласкаво вдарив його долонею по плечі і мовив:
– Не журись, Єлисей Савич! Я певний, що можна справу полагодити на твою руч… Настя від тебе не втече. Мені здається, що вона й тепер би згодилася, та якась тут збоку притика є.
– Яка ж би се? – спитався писар і погляд його трохи повеселішав.
– Вгадай.
– Не вгадаю.
– Закохана вона… Та чи знаєш у кого? В Олешка.
У писаря аж ноги зімліли.
Примітки
79. На Миколая… – Церковне свято на честь християнського святого Миколи. Відзначається 9 травня за старим стилем (весняний Микола) і 6 грудня за старим стилем (зимовий Микола). Тут йдеться про зимове свято.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 193 – 196.