5. Старшина Передерій у попа

Олександр Кониський

У неділю вранці отець Кузьма, вернувшись з церкви, сидів над чаєм. На другому кінці столу проти нього сидів Передерій. На столі, опріч чаю, стояла пузата куховка з горілкою, біля неї дві повних здоровенних чарки; на одній тарілці лежав нарізаний хліб, на другій – сало шматочками і зелені свіжі гурки.

– Торкай, Климе, мати підкине, – мовив Кузьма, ковтнувши з чарки і вказуючи старшині на другу.

– Може, ліпше буде після чаю, – відповів Передерій, – більше смаку.

– По доброму звичаю не завадить і до чаю… Ось ну. Торкай за попом.

Передерій взяв лівшею чарку, побожно перехрестився і мовив:

– Царство небесне, вічний спокій усім помершим, дідам, і батькам, і всім хрещеним, а нам посилай, боже, віку та здоров’я! Будьмо живі! – З сим словом обняв губами чарку, перекинув її і одним духом проковтнув горілку; скривився, втерся полою і мовив: – Добряча! І гірка, і пече, і по серцю йде; так і чуєш, як йде!

– Животкова! – відповів Гречаний. – По рецепту одного лікаря настояна на різних лікарственних зіллях і квітках.

– Се зараз знати, тільки до губ притулиш, то й чуєш, що лікарственна.

– Тепер літня пора, спека, недовго застудити живіт; часом холодної води не в міру нап’єшся – от і лихо; попсуєш у животі, а от із отсієї кринички, – говорив отець Кузьма, вказуючи на куховку, – як проковтнеш чарку-другу, то й полагодиш, нагрієш у шлунку… Звісно, там наче в печі – без дров страва не звариться… Еге… Так і новий був сьогодні в церкві?..

– Був; на криласі біля мене стояв, славно співає; голос добрий у нього; так реве, хоч лопатою горни, – мовив Передерій.

– Що й казати! Славно горою виводить, а низом як возьме, так аж гуде. От коли б нам з таким голосом дякона, як би то гарно на молебнях він виводив: «Благоденственное и мирное житие!» – от, Кузьма взяв горою і обірвався. – Еге! Шкода, нема в мене голосу, а колись був гарний тенор; я в архієрейському хорі співав. Еге… Дак би з таким голосом – а з таким басом як би то дякон!.. – усе б брав вгору, вгору та як ревонув би: «М-н-о-г-а-я літа!» – аж шибки б у церкві задрижали! Люблю я басів… ох, як люблю!.. П’ють вони здорово; йдучи до церкви, півкварти нахилки витягне, ну за те ж і співають! – Гречаний допив чарку і попробував знов вивести басом: «Рцем вси от всея души» і знов обірвався.

– Ні, шкода, – мовив він, перекашлявшись, – не бере… Еге… в церкві був, а до мене щось не йде…

– Прийде ще.

– Повинен би вже! Як же так – не ввічливо, та й те треба б пам’ятувати, що школа під моїм доглядом, хоч вона і земським коштом, а у мене єсть наказ з консисторії, щоб я, потай бога, назирав і на школу, і на вчителя, щоб пильнував, аби того духу, духу, щоб ні-ні… – отець Кузьма посварився пучкою, наче той «дух» стояв у нього перед очима і, дивлячись суворо на Передерія, казав далі: – Духу, – чуєш ти! – духу…

– Еге ж! А в нас як на те покійний дякон завів в школі великий дух.

– Що кажеш? – спитався Кузьма полохливо. – Дякон дух завів? Чи справді? Як се можна?

– А вже ж завів! Нехай вже бог з нього взище, коли се гріх… не сам він заводив його…

Отець Кузьма насторочив вуха і впився очима в Передерія.

– Ну, ну? – мовив він.

– Не сам, кажу, заводив, а пустив у школу жидівську дробину, а вона й завела той дух; звісно – птаство, ба того вже не можна хоч де. Новий вчитель – як вчув той дух, трохи не зблюзав.

– Ха-ха-ха! – зареготався отець Кузьма. – Та й налякав же був ти мене. Я слухаю, слухаю: як же се так, що я недогледів за дяконом? Аж бачу, ти не тямиш, який то дух…

– Смердячий, звісно, не який більш.

– Я не про той дух… ха-ха-ха! – реготався він, взявшись у боки.

– Не про той! – протягом мовив Передерій. – А я гадав, що про той, та й собі якось ніяково; думка: коли у вас з консисторії наказ є…

Отець Кузьма взявся просвіщати старшину, про який «дух» йде річ.

– Еге, так воно от що, – промовив старшина, вислухавши попову річ, – а я думав собі що інше… Коли так, то се, звісно, непотрібна річ; до чого вона і нащо нам той дух? Цур йому, цур. І звідкіль він береться, той дух?

– Таке вже попущеннє боже, за гріхи людські. Та, мабуть, і розвелося його скрізь багацько, бо вже ж то недаром шарять його і урядники, і станові, і жандарми. От і ісправник прибігав і мені, і шинкарю наказував – пильно вартувати…

– Доки що у нас бог милував.

– Доки що! – переговорив отець Кузьма. – Доки що! А хто нас запевнить, що завтра він і в нас не прокинеться? А може, вже й прокинувся, та ми не спостерегли.

– Ні, ні! Вже коли б був, то хто, хто, а жид Мошко спостеріг би.

Отець Кузьма налив по чарці, похитав головою і мовив:

– У жида – жидівська віра, може, й спостеріг, та мовчить. А хто то з новим вчителем? Жінка? – спитав він у Передерія.

– А хто з ним є? Я собі й байдуже, чи є хто з ним, чи нема. Отець Кузьма докірливо похитав головою і мовив:

– От бач – як то ви пильнуєте свої обов’язки! А кому ж се знати? Хто в нас на селі начальство? Га!.. То-то! Я й не старшина, а більш вашого відаю!.. Як же… привіз… привіз кралю… Мошко каже: сестра.

– Вже коли Мошко каже, – мовив Передерій, – то так вено і є; Мошко все знає, на те він жид.

– А я тобі пораджу, що в таких справах не слід на Мошка покладатися, – докторально напучував старшину отець Кузьма. – «Мошко каже!» Гм! А що, коли покажеться, що то «сестра» з Остра? Хто тоді відвітить перед начальством: чи Мошко, чи Передерій? Еге!.. Ти старшина, ти і повинен спитатися; нехай він тобі вид покаже: чи там прописано, що вона йому сестра?.. Тепер такі «сестри» розвелися, що… – отець Кузьма не договорив, а замість того заплющив очі і плюнув.

– Що ж! Се не довго, – відповів старшина, – я спитаю вид, а не то – нехай писар, він дотепніше… та коли що, то ми зараз і теє… начальству на нього напишемо!..

– Авжеж! Треба вартувати. От я знов про той дух… Ось випиймо! Будьмо здорові!.. Кажеш, духу того у нас не чутно?

– Не чутно!

– Ой чи так! Вам воно, звісно, видніше, на те ви начальство, а на мою думку… Отой Олешко.

– А що таке Олешко?

– Він чоловік з духом, та ще з яким!

Отець Кузьма аж носом покрутив і нехотя згадав собі про Олешків козарський ланок.

– Олешко б то? – дивуючись, промовив Передерій.

– Авжеж!

– Та він справді наче теє…

– Я не брехатиму… гріх!..

– Я й сам помітив, що Олешко чоловік не гнучкий, – відповів старшина.

– То-то ж!

– Що й казати… з духом людина…

– То й треба б провітрити.

– Не гріх би було.

– Не то що «не гріх», а прямо треба приборкати… Що він проти громади діє? Чисто нехтує її; та й про вас…

– Про мене? – спитався старшина.

– Ще як! Таке несе.

– Що ж він, вражий син, про мене?

– Гм! Що? Таке, що й гидко, й сором… коли б у мене не сан мій, я б сказав.

– Байдуже, байдуже! Не соромтесь, панотче! Бог простить, кажіть… коли він що про мене таке, так я йому зараз теє… утру носа.

Горілка і цікавість підбурювали і дратували Передерія.

– Не тямлю, як і сказати! – відповів Гречаний. – Я досі мовчав, не моє діло було; а тепер, коли мене начальство напирає нишпорити дух… я проти начальства не потаю… гріх не на мені…

– Та що він таке про мене? Може, про те… – Передерій лукаво моргнув оком, всміхнувся і спитався, – може, що до Марусі вчащаю? Так йому за те зась! – Передерій тупнув ногою.

То б ще нічого… а то, бачте… ви ж у нас начальство… А вже ж ніхто! – гордовито відповів підпилий старшина.

– Значить – хто против вас, хто не кориться, не слухає вас, той йде проти начальства, значить, його обуяв дух своевольства…

– Ба! – перебив старшина. – Тепер розумію! Розумію! Тривай же! Нуте? Може, ще що про мене?

Отець Кузьма нахилився до Передерієвого вуха і розповів йому щось нишком.

– Так отаке він! Цитьте ж! Се вже іменно сущий дух! Я ж з нього той дух викурю, вижену… Знатиме він, як про мене таке верзти!.. Я його… – Передерій заскреготів зубами.

В ту саму хвилину відчинилися двері і в світлицю війшов Коломієць.

Отець Кузьма кинувся до нього назустріч, не знав, як привітати, де посадити.

– Чайку з нами? – потчував він Ілію.

– Дякую! Зараз тільки напився.

– Так по чарочці?

– Дякую, я не питуха, не вживаю; зроду й не коштував.

– Як же се так, – озвався Передерій, – який вже з вас і вчитель буде…

– Сестриця ваша здоровенька? – спитався отець Кузьма, щоб натякнути Ілії, що й Настя повинна була прийти з ним.

– Дякую! Впоравшись трохи, вона зайде до вас, щоб вклонитися і спізнатися з вами і з паніматкою.

– Раді будемо… раді вельми… як же вам наша Горбанівка?

Ілія зараз звів річ на школу.

– Не турбуйтесь про те, – озвався Передерій, – полагодимо, так не буде, тільки повременіть.

Отець Кузьма вступився за Коломійця і став дорікати старшині за те, що так неохайно в школі.

– Приберемо. От сьогодні під вечір збереться громада, так я й теє… Коли б не такий робочий час! Та вже ж якось воно буде. На тім тижні в середу свято – Прокопія [78], здається; люде в нас в сей день на себе нічого не роблять, щоб довша вовна на вівцях росла; так коли не гріх на школу, то нехай. Чи не гріх? – спитався Передерій у попа.

Піп пошився в дипломати і мовив:

– Не дай боже пожежі, то й на Великдень не гріх гасити.

– І в мене така сама думка, – сказав Передерій.

– А як що, то й повременити можна, – промовив Гречаний, помітивши, що Передерій навпак зрозумів його дипломатію.

– Дуже вельми загиджена хата, – промовив Ілія.

– Дякон щось на те не нарікав, – відповів йому Гречаний.

– Те ж і я їм казав, – додав Передерій.

– Та вже благословіть – нехай в середу хоч трохи приберуть, – благав Коломієць, дивлячись то на попа, то на посоловілого старшину.

– Як ви на се? – спитався у попа старшина.

– Про мене…

– А не гріх буде?

Отець Кузьма здвигнув плечима і відповів:

– Каяття здіймає гріх… Я не бороню, хоч би й міг… Та вже вважаю… Он, здається, ваша сестриця йде? – мовив Гречаний до Коломійця.

Справді, в двері йшла Настя.

Отець Кузьма вийшов до неї назустріч аж в сіни.

Примітки

78. свято Прокопія… – День святого Прокопія відзначався православною церквою 21 грудня за старим стилем.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 174 – 179.