2. Гречаний і корчмар Мошко
Олександр Кониський
Сонечко сховалося вже за густими вербами, не видко його, тільки косе проміння його золотить воду на ставку. Гречаний зупинився на греблі біля свого водяного млина, перегнувся на мостку через бильця і, дивлячись на лотоки, мовив:
– Бач! Я так і знав, що заставка не щільно стоїть! Ex! Мірошник, мірошник! Ледащо ти! Не бережеш ти мого добра! Байдуже тобі, що вода й так спала, нічим скоро молоти, без борошна сядемо. Ох! скрізь треба своїх очей, свого догляду.
Гречаний притис щільніше заставку і рушив «подивитися на ячмінь».
Мовити правду, його тягло не до ячменю, а до козарського лану, що був суміжний з його двома ланами. Ланок той не так-то й великий, та ба! Черезполосицю він робить в землях Гречаного, лежить посеред їх…
От вже й царина. Ще кілька гоней – і Гречаний, обпершись обома руками на ціпок, стояв перед козарським ланком і так пильно дивився на нього, неначе зроду вперше бачив його. Золотовусий ячмінь схилив униз своє буйне колосся, немов кланявся та прохав мерщій його жати.
Дивиться Гречаний на ланок та на ячмінь на ланку та й гадає собі: «Добрий ячмінь, та шкода, що в такого ледачого господаря! Будь інший господар – давно б вижав, а Олешко не доведе його до пуття; перенівечить, лодар, лінтюга… і нащо йому отсей ланок?! Скільки разів я торгував у нього… затявся: «Не продам! Батьківщина свята!..» А треба, треба якось умогоричити, а то аж дивитися мені чудно, що він перерізує надвоє мій лан».
– Добрий вечір вам!
Гречаний аж здригнув, почувши сі слова: він був певний, що він тут на самоті, й так задивився на козарський ланок, що й не примітив, коли підійшов до нього горбанівський шинкар, жид Мошко, високий, сухорлявий чоловік з рідкою рудою, ніби трохи попелястою борідкою.
– Цур тобі! Аж злякав мене! – мовив Гречаний. – Чого ти тут?
– Я чого? – спитався, начебто недочув Мошко.
– Еге.
– Гм! Чого ж більш, як не за ділом… гостей жду.
– Яких се? Чи не з Бердичева цадика?
– Гм! – всміхнувся Мошко. – Може, й цадика, та не нашого і не з Бердичева, а з Дрімайлівки. Сьогодні приїде до нас новий вчитель.
– Як се ти знаєш? Сорока на хвості принесла, чи що?
– Мошко все знає, Мошко мусить усе знати, – гордовито мовив корчмар, – не буде Мошко усього знати – з голоду опухне… Він учора з Дрімайлівки рушив, от-от небавом приїде…
– Жиди справді усе відають, – мовив Гречаний з глумом, – ну, вже народ з вас!.. Де й не сієш – ви й там родитесь!.. Не жнете, не косите, готове носите… Народ!.. І яке тобі діло до вчителя? Що ти знаєшся з ним?
– Нащо мені з ним знатися? Досить з нього й того, що я відаю, що він їде сюди і чекаю на нього. Мошко мусить знати, що кватири у нього тут нема, Мошко мусить тямити, що він, приїхавши, захоче їсти, треба йому десь заночувати, треба самовара, вечерю; хто ж йому прислужиться тут? Вже ж ніхто, як не Мошко… Мошко й заробить, з того Мошко й живе, з того й дітей контентує.
Се все Гречаний і сам добре розумів.
– Ох, ви, жиди, жиди! – промовив він. – Скрізь ви поспієте. Ну, рушай же своєю стежкою, я тобі не товариш.
– Хіба я вам що? – здивувався Мошко.
– Те що… ну, сам тямиш добре: ти жид – вчитель новий чоловік… для мене ніяково, «неблагопристойно» з тобою проходжуватись без діла; він подумає, що ти зо мною запанібрата, не годиться так… з жидом…
– Хіба жид не чоловік?
– Говори!
Гречаний ступнів зо три відступив і знов задивився на ланок.
– Ох, який добрячий ячмінь у Олешка! – промовив
Мошко сам до себе, але так голосно, щоб почув Гречаний. Гречаний мовчав. Мошко знов мовив:
– Е-ех! Коли б отсей ланок та в чиїх добрих руках, щоб не в Олешкових…
Гречаний не озивався. Мошко бачив, що його дипломатія не бере, не спокушує Гречаного на розмову. Тоді він повернувся до Гречаного і мовив:
– Сам бог призначив вам отсей ланок: гляньте, як його обгорнула ваша земля.
Тут вже Гречаний більш не видержав. Мошко зачепив його за саме боляче місце, він так і зайнявся, заіскрився і промовив:
– Чого б не воно!..
Мошкові сього тільки й треба було; він добре відав і тямив, як той ланок мулить Гречаному, і став на тому, щоб подратувати його, помститися за те, що Гречаний одійшов від нього набік, кажучи, що йому з жидом «неблагопристойно» бути.
– Сам бог велить вам придбати, купити в Олешка отсей ланок, – мовив корчмар.
Гречаний аж зітхнув від сих слів і відповів:
– Купи вже ти, а я в тебе…
– Цм, цм! – зацмокав Мошко. – Чому б я не купив, коли б було за що, коли б у мене було купило… Ого! Я б давно…
– Не продає Олешко! – промовив Гречаний, і в голосі його чутно було, що йому й прикро, і шкода.
– Продав би! Ще як продав би! Я зумів би купити.
Гречаний підійшов до Мошка, а Мошко, ніби не помітивши того, говорив:
– Коли б купило!.. Коли б мені гроші; коли б вони з вашої кишені хоч подивилися на мене…
Тут вже Мошко несподівано вразив Гречаного в інше болюче місце: Гречаний був вельми скупим, видавав з себе чоловіка убогого і сердився, коли хто уважав його за людину грошовиту. Він скоса блимнув на жида і промовив до нього:
– Хіба ти був у мене в кишені? Як ти знаєш, чи є у мене гроші, чи нема?
– Нехай мене бог милує, щоб я лазив по чужих кишенях! Я від людей чув, люде знають… Ой, вай-вай! Люде знають, ще як знають, що у вас грошей велика сила…
– Брешуть люде! – перебив Гречаний. – Хто рахував? Кому я признавався? То у вас, у жидів, тугі кишені, а в нашого брата де візьметься? З чого? З якої благодаті?.. Ми не шахруємо, з неба нам гроші не сиплються… Ми трудовники, а в трудовників що? Вітер свище в кишені, от що!
– И-ги! Коли б той вітер, хоч помилившись, подув у мою кишеню, я б тоді з одного слова умогоричив Олешка; та на отсьому ланку такий би заїзний двір з корчмою ушкварив, що ну! Та й годі! Ой-вай! Цм, цм! – жид аж облизався і, глянувши на Гречаного, помітив, що вцілив якраз туди, куди мітив. Тоді він, тямлячи Гречаного вдачу, зараз звернув річ на другий бік і став доводити, що козарський ланок тільки тим й має вагу, що межа – в межу з Кузьминою землею, а без того – тільки й годен, що під заїзд…
– Чому так? – питається Гречаний.
– Що в тому ланку? Земля – як попіл, тільки слава – що земля; коли б вона була такою чорною, як ваша, наче сажа, тоді інша річ, а то… тільки під заїзд. Олешко недорого б взяв…
Гречаний аж розсердився:
– Не чуєш ти, що кажу я? Чи віри не ймеш? – мовив він. – Нізащо не продає…
– То вам, він вас недолюблює, а мені б зараз продав.
– Купи, я перекуплю…
– Можна, а що буде факторового?
– Та ти тільки купи, а за факторовим я не постою, могорич буде…
– Куплю, на те я фактор… тільки… могорич, любовна річ, а у Мошка діти є, вони їсти хочуть. Шкода, що я давно не знав, досі б кілька разів можна купити… Я куплю, аби факторове… Одначе пора на зустріч, он – бачте, курява, то, певно, вчитель їде…
Мошко став рушати.
– Тривай, Мошку, ще поспієш, не втече, давай з’єднаємось. Кажи, що візьмеш? Ну, кажи? Як буде?
– Якось воно буде, про се треба поміркувати колись іншим часом.
Гречаному кортіло зараз поєднати Мошка і швидше пустити його снувати павутиння, де б запутався Олешко з своїм ланком. А Мошко добре тямив, що чим довше подратує Гречаного, тим більшого заробить від нього факторового.
– Він, він, треба йти назустріч, – промовив Мошко і пішов шляхом, а Гречаний став, встромивши очі на ланок.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 165 – 168.