10. Чому не всім людям добре жити?

Олександр Кониський

Почав Олешко вчащати до Коломійця трохи не щодня; або дров прийде нарубати, або води наносити, двір прибрати, знайде він чого замутитися та й просидить кілька годин, розмовляючи з Ілією. Коломійцеві щоразу більш та більш подобався Наум за свою вдачу. Ілії здавалося, що Олешко – той, нової генерації чоловік, за якою йтимуть вже люде, призначені оновити життя селян.

Він гадав, що Наум з тих людей, що геть далеко вже відбилися від того покоління селян, що родилося, росло, жило і вмирало під пугою панів або «окружних начальників» та ще не встигло пристати до сущого берега і плентається самотою, не тямлячи, де його берег, не бачачи в пітьмах, де та стежка, що веде до спасенного берега? Справді, Наум вештався самотою, тинявся незадоволений нічим і сам не тямив, не міг зрозуміти, чого йому бракує, чим би він задовольнився. Одно тільки він навіки добре тямив, що «жить так погано, що аж остобісіло так жить», що «певна річ, треба якось інакше жити, щоб ліпше було».

– Та як же вам здається треба жити? – питався у нього Ілія, щоб вивідати ума.

– Якось інакше, не так, ладу більш треба; треба… ну, як би вам мовити?.. Треба, щоб не так було.

– А як же?

– Та от кривди багато у нас; коли б багатирі та оті пузаті Сластьони менш кривдили нашого брата; особливо хто вбогий, тому тяжко.

– Се вже, Науме, про других… остогидло, кажете, що ж вам не подобається?

– Не скажу гаразд; не по-людськи якось ми живемо!.. Чи я не такий, як усі люде, чи люде не такі, як я.

І скільки Ілія не допитувався, Наум не вмів виразно повідати, чим йому не подобається життя селян і як треба жити «по-людськи».

– Чоловік в чоловіка в’їдається, наче блощиця в овечку, – мовив Наум. – Ну, чому воно так? Чому на мене напосідаються і Передерій, і Сластьон, і Гречаний? Гречаний – ще туди-сюди; розумію, що ланок мій йому спати не дає. Добре, а ті за що?

– На всіх не вгодиш, Науме!

– Авжеж… Тільки ж і остогидли вони мені дуже; особливо отой Сластьон, Мошко, Охрім; що я їм вдіяв?.. Громада така ледача у нас; вівці, а не люде… от скажіть, чому воно так? Ще доки чоловік босий і голий, то наче й по-людськи думає; аби ж почав обростати м’ясом, зараз і верне проти людей…

– Ви, Науме, нарікаєте на громаду, а й вона не повинна.

– Так хто ж повинен? Чому вона живе не власною головою, а Сластьоновою? Писаревою? Чому? От які думки мене за війна беруть! Безголова громада, дурна громада; тільки звання, що громада, а всім орудує писар. На кого нацькує Єлисей, на того й гавкає вона… Сама свого лиха не розбере.

– Громада великий чоловік! – мовив Ілія, щоб заспокоїти Олешка, у котрого очі горіли, лице аж палало.

– Може, де й так, та не в нас, не привикла вона жити своєю головою, чи хто його зна.

– Ніколи було привикти, Науме! Чи ви пам’ятаєте кріпацтво?

– Авжеж! Я був добрим вже парубком тоді, як люде здихалися панів.

– Отож нагадайте собі, як тоді люде жили? Чи своєю головою, як ви кажете, чи панською? Що пан або окружний веліли, те люде й робили. А чи гаразд воно, чи добре, чи ні, про те ніхто не міркував; ніхто не розбирав, чи до ладу, чи ні; сказано – звелено робить – роби, та й годі…

– Та хіба ж воно й тепер не те ж святе? Та тепер ще чи не гірш; то, було, пан орудує, а тепер такі п’явки, як Сластьон. І нічого йому не вдієш, усі за нього – і волосний, і становий, і мировий, і піп, і земці, – усі за нього, а він окульбачив громаду та їздить на нас верхи… що товста кишеня у нього, що він лампадки в церкву справляє, так хіба ж то не з людського поту та крові… От ви й гадайте, чи не гірш отсе, як було за панів… Сластьон став паном! Тьфу!

– Трохи чи не вся ваша громада, Науме, ті ж люде, що родились і зросли під панами та під окружними. З тих, що родилися на волі, ще не багацько в громаді…

– Чоловіка десять є; сі, правда, іншим духом дишуть; інколи наче й думають і йдуть не в слід Сластьона та писаря; так що ж! їх така жменя, що й голосу їх не чутно…

– Тривайте! Щороку більшатиме таких.

– Овва! Доки їх побільшає так, щоб переважити, то Сластьон та писар з Мошком усе село немов обценьками або супонею стиснуть та обдеруть. От і вчора була у нас рада, як магазей полагодити, і нічого не вдіяли; як Сластьон схотів, так і сталося.

– А ви ж що?

– Нічого! Гукав, а мене не слухали…

– І віддали Сластьонові?

– Ні, на весну сказали – нехай… Та що з того. Навесні інше не буде.

Наум замовк і сумно повісив голову. Ілія тим часом доводив йому, що не треба рук опускати, треба ходити на громаду, терпіти, ні на що не вважати.

– Ні вже! Втомився я з ними! Годі! – мовив Наум. – Ще коли б у самого на серці не така нудота, а то й без них мені світ божий немилим стає. Часом примів би що!.. – Наум аж зубами заскреготів. – Нудно мені! Нудно! На серці наче холод, но! Сам сиджу – до людей тягне; а з людьми сиджу – верне від них… Одинокий я чоловік, от що…

– У вас же доня є! – вмішалася Настя. – Ви б до неї перебралися.

Олешко махнув рукою.

– Чого я там не видав?

– Пожили б з ними, помогли по хазяйству; і вам би веселіш було…

Олешко похитав головою і мовив:

– Зять любить взять, а доньчин хліб гіркий мені; я вже коштував його раз, вдруге – не хочу!.. – Наум зітхнув, помовчав трохи, далі мовив:

– Як видав я доньку та поїхала вона від мене, напала на мене така нудьга та журба, що я сам себе не тямив. Потягло мене до доньки; так потягло, що я усе кинув, жнива навіть кинув та до неї. Живу у них, придивляюся до їх життя, а про свою господу й забув. Бачу, живуть вони собі в згоді, в любові і до мене нічого, тільки ніби чого стережуться зо мною, не так, як з батьком, а наче з ким чужим… Щось воно не так, думаю я, чи не я тому причиною? Усе думаю, усе думаю; ні, за собою нічого не бачу; тоді друга думка до мене: от, кажу сам собі, з пса солонини, а з зятя дитини не буває… дарма про нього; а от дочка так скребе мене по душі та й скребе! Чим, думаю, я не догодив їй? Чому вона не так як у людей? У людей і кілька дітей, та, гарно, а у мене вона одна, та не ладна… Вже як я не спостерігав, як не примірявся, не зрозумію – чому моя дитина не горнеться до мене? Більш пильную зрозуміти, більш почуваю, що серце гірш у мене щемить… От, думаю, правду люде кажуть, що від малих дітей у батьків голова болить, а від великих душа кипить… Знов я став помічать за дочкою якусь зажерливість: дітей нема у них і достатки є, злиднів не видно, а вона з ранку до ночі все працює, та дбає, та скриню набиває. Нащо воно? Кому треба? Хто споживе? Хіба їм на двох мало того, що є у них?.. Як почав я над сим міркувати, чую – еге! – верне мене воно і від доньки. Я тоді за шапку, за ціпок: «Прощавайте, діти! Нехай вам талан росте!» – сам до старого свого кишла…

– Чудний ви чоловік, Науме! – мовила до нього Настя. – Вже ж люде на те й живуть, щоб робити та працювати…

– І нехай собі робить і заробляє, та міру знає; на мою вдачу так: зароби собі, скільки тобі треба на прожиток без розкошів, та й годі, а більш і не рвись, нехай ще другим.

– Як же се так?

– Я вже не тямлю того – як; а мені здається – по божому так; вже ж і в церкві читає отець Кузьма: «Не собірайте в житниці».

– А сам він? – перебила Настя.

– Ото-то мене й дратує! З книжок людям одно – а собі друге Чи воно скрізь так? Нащо ж ті святі книжки? Е-ех! Коли б я був письменний!

– То що б?

– Знав би, як на світі жити; кажуть, усе те в книжках прописано. Я тоді б тямив, що і як людям порадити. Добре письменним бути.

– Отже, ваш писар письменний… – подратував Ілія.

– А п’явка… воно правда: от ви й навчіть мене, чому воно так? Значить, і письменство не в лад.

Наум вертався додому ще більш роздратований, ще більш мучили його нові питання: чому не всім людям добре жити? як треба жити? як спекатися лиха? хто винен, що люде бідують? Він не міг дати собі жодної поради…

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 190 – 193.