6. Мошко умовляє Наума Олешка

Олександр Кониський

Того самого часу з Мошком в його корчмі розмовляв козак Наум Олешко. Се був чоловік на вид не старого віку, літ, може, під сорок; бравий ще козарлюга, високого зросту, чорнявий, чорновусий, жилавий і кремезний. Вдовець він, колись чоловік заміжний; з жінкою жив в одну душу, та не довго: родила йому Олена дочку Марусю та й богові душу віддала. Наум почав нудитися, потроху запивати. Дочка зросла – така огрядна та вродлива; недовго дівувала, побралася з міщанином Притикою. Наумові не подобався Притика, та він не змагався. «Нехай йде, – думав він, не мені з ним жити; я до міста зроду-віку не переберуся»!

Він спродав усі свої землі, які були, опріч отого козарського ланка, усі гроші дав дочці на віно; собі лишив хату з городом та й перебував самотою. Сам того ланка Наум не пахав, люде брали його з половини, а в хату пустив жити до себе свого приятеля Василя Гуркала з жінкою. Грошей з них ні за хату, ні за город не брав, ще й з ланка віддавав їм половину скіпщини; за те вони його годували і доглядали, коли траплялося, було, вернеться до господи від шкляного бога не в доброму здоров’ї.

Траплялося се ряди в годи; Наум не був п’яницею, а як доведеться в доброму товаристві, то таки любив поцілуватися з чаркою. Не без того, що було й переборщить, та се нікому не шкодило, бо Наум був вдачі тихої, рахманної, а вже правдивої – то й не сказати; за правду ні проти кого не змовчить: чи піп, чи урядник, чи старшина, чи хоч би хто там, Наум у зуби не дивиться; на догад буряків не буде, а що гадає, те й мовляє; що на душі, те в нього й на язиці. Особливо допікав він багатирям горбанівським; та ще було, коли під чаркою, так як почне прикладувати, як скаже та прикаже, так аж пучки знати. За те ж багатирі і начальство недолюблювали його, ворогували з ним. Та на се він не звертав уваги.

«Що вони мені! – каже, було, він. – Моя душа не їла часнику, то й не смердітиме!» Чіплявся Наум тільки до таких речей в громаді, які чіплялися чого громадського; а про себе він байдужний був. А коли що й траплялося самому у кого для себе прохати, він наче не вмів слова промовити, наче уста в нього зашиті, такий неговірний він тоді та соромливий, наче дівчина перед старостами. Аби ж річ знялася про що громадське або чиє такого чоловіка, що треба було вступитися, – де тоді в Наума й слова бралися, та ще які слова – гострі, колючі, добірні, сипле їми, немов з рукава, і ніхто не переговорить! І вже коли кого захоче – роздратує, допече так, що чоловік і нестямиться!

Так ото Мошко, запевнившись, яка у Гречаного оскома на Олешків ланок, і напосівся могоричити Наума.

– І нащо тобі, Науме, той ланок? – говорив жид.

– А тобі нащо? Хіба сажі там побудуєш та свиней на сало годуватимеш?

Мошко скривився і мовив:

– Мені… мені що інше, я там заїзний двір заведу.

– Брешеш, по очам бачу, що брешеш. Для кого там заїзний двір? Коли б ще тут йшов який великий шлях, а то чисто, наче злодійська доріжка.

– О! О! Буде колись і шлях!

– Се вже ти скажи свому рабинові, а не мені, мене не проведеш. Побаришувати сверблять у тебе руки, хіба я не тямлю.

– Кому, опріч мене, треба твій ланок! – зневажливо мовив жид.

– Кому?.. Ох жиде, жиде! Наче ти й не тямиш кому? Наче не Кузьма тебе підставив! Наче не відаєш, як Гречаний зориться на той ланок! – Олешко вийняв з рота люльку і цвіркнув скрізь зуби так, що слина долетіла аж до порога від столу.

– Добрі б гроші дав, – говорив жид.

– Годі! Сказано – не продам! Доки живий, не продам.

– Чому?

– Тому, що не хочу!

– Чому не хочу?

– Тому, що не хочу й годі, і відчепись; пристав наче кліщ до ялиці… той ланок мене до смерті догодує.

– А як помреш? Ну? За пазуху з собою не візьмеш… А я б… я б., ой, ой і догодував би тебе, і поховав, та ще й як!.. Цм! Цм! – Мошко зацмокав і облизався.

– Тю-тю! Скажений! Коли б ти не жид був, я б тобі сказав: перехрестись та лягай спати! Чи ти при собі? Де се видано, де се чувано, щоб жиди ховали християн? Що се – в нас своїх попів не стало, чи що? Може, коли й не стане, так хіба тоді, як наші кістки в землі потрухнуть… Бач! Невіра, що вигадав: він мене поховає! Не діждав би ти про се й думати.

– Ну, ну, Науме! Ти не сердься; ти розкинь головою, а голова у тебе неабияка, золота; коли б у мене така голова!

– То б рабином був? – перебив Олешко.

– Що рабином! Слухай, Науме, кому піде на спадщину твій ланок? Хіба тому?..

Мошко не договорив кому; Олешко й без того догадайся, на кого натякає жид, і відповів:

– Тому я ось що дам! – Олешко скрутив дулю. – Нехай він подавиться тим, що я дав за дочкою! Громаді покину, на школу запишу, от – кому.

– Пхе! Велика вам користь з тієї школи! Як з цапа вовни…

– Про те вже я знаю; а щоб продав, доки живий, свій предківський ланок, ні вовік!

Довго ще Мошко частував Наума, довго влещував його, та нічого не здобувся; Наум як затявся, з чого почав, на тому й скінчив: «Не продам! Та ще щоб у Гречаного руки! Хоч ти мене золотом обсип по саму шию, сього не зроблю…»

У Мошка, одначе, надія умогоричити Олешка не зникла: «Не тепер, то в четвер», – думав він. А коли Олешко вийшов з корчми, Мошко промовив услід його:

– Ведмідь дужчий, та і йому в губу циган каблучку вправляє.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 179 – 181.