Таємничий візитер

Іван Корсак

У старовинних замках конче мусять бути привиди, скарби та інші дива – то незмінне в усі часи. І хоча він уже декілька тижнів працює за цими товстелезними сивими мурами – на подив, тут ні одного, ні другого, ні третього…

Простуючи Замковою площею на роботу, Іван Степанович мимохідь кинув погляд на вершину В’їзної вежі замку Любарта й аж примружив очі від несподіванки. Звечора Луцьк огортав туман, на цю пору він геть розвіявся, зате взявся шпаркий морозець, тож дерева й будинки, і все навкруг засріблилося інеєм. Десь далеко, потойбіч замку, сходило невиспане сонце і промені його висвітлили величні контури вежі – вони засвітилися, засяяли раптово краями усіма несподіваними і нереальними відтінками, від тих ледве теплих променів почав тихо спадати іній, спадати повільною сріблястою музикою, виблискуючи і виграючи на льоту; видавалося, що не дрібний пил зі сніжинок отак осідає долу, а велетенське камінне громаддя старовинної вежі стало враз напрочуд легким і повільно знімається у світанкову вись. «А диво поряд, ось перед очима, – подумав, немов проказуючи сам до себе, Іван Степанович. – Треба лише встигнути вгледіти його, хоч деколи кинути погляд угору, а то все втопить той погляд людина собі під ноги, в усе земне та буденне, в мул, кізяки і болото».

Іванові Степановичу Галицькому, архіваріусу УНР, тутешня міська управа виділила дві не вельми просторі кімнатки в замку Любарта – і на тому спасибі, зважаючи на військовий час. Він постукав у металеву, ковану та важку старовинну браму, та зі скрипом відчинилася – й звідти виглянуло одуте, з кудлатою рудою бородою обличчя сторожа Федора. Звично на цьому обличчі розпливалася посмішка, завширшки у ту ж таки браму, а тоді Федір проказував завчене, видавалося, ним до суду Божого: «Добридень, пане архіваріусе, за вами годинник можна звіряти». Зараз же на цьому одутому обличчі чомусь застиг переляк, Федір спершу позадкував, мов від якогось лісового страховиська, а тоді замість «добридень» лише пробелькотів:

– Я сьогодні не пив, па… па… пане.

Федора вже виганяли кілька разів за пиятику, але потім приймали знову, шкодуючи аж ніяк не цей завше розчервонілий писок, а цілісінький виводок його дітлашні, що під стіл пішки ходила.

Іван Степанович з того розсміявся щиро, аж закашлявся, затуляючи хустинкою рота.

– Їй-бо не пив. Навіть учора, – задкував і хрестився розмашисто сторож.

– Та я ж не батюшка, Федоре, з чого це ти хрестишся, – втамував кашель і сміх врешті Галицький.

– І в роті не тримав, – клявся і далі сторож. – А ви оце щойно вже проходили через браму, хіба хвилин десять тому. Я ще й подумав, чого то раніше звичного…

– Виженуть тебе, Федоре, до того ж небавом…

– Та то ж ви були, мені не привиділося, і пальто однаковісіньке, і шапка, і, звиняйте, навіть вуса один в один…

«Ось тобі ще одне диво старовинного замку, – вернувся до недавньої думки Іван Степанович. – Хай навіть таке пришелепкувате, як цей сторож». І раптом тривожний здогад, неймовірний здогад безжально шпигонув: «А якщо справді? Якщо справді пройшов хтось загримований, «один в один» під нього, архіваріуса Галицького, скромного службовця? Тоді пройшов він лише в його кабінет…»

Галицький поспішно, навіть грубо відштовхнув із дороги сторожа, що белькотів і все ще хрестився, і мало не впідбіги рвонув до кабінету.

Кабінет зачинений, як звично. Торкнув рукою сейфа – замкнений.

Брязкаючи і плутаючись у ключах, він відчиняв його з останньою надією.

На металевій полиці – порожньо, тільки маленький камінець у куточку соромливо і мляво зблиснув на світлі…

Рвучко підійшов до телефона і спересердя, мало не обірвавши, крутнув ручку.

– Нуль першого! – видихнув телефоністці.

– Командувач гарнізону слухає, – почувся втомлений голос.

– Біля телефона Аргонавт. Терміново прошу трьох вершників в замок Любарта. Замок негайно оточити, принаймні сотнею стрільців.

– Прийнято до виконання, – відказав голос, у якого враз пропала втома. Командувач ще кілька місяців тому давав підписку про безумовне виконання заряджень посадової особи з таким псевдо.

Троє вершників, як вихор, влетіли на подвір’я замку, старший спішився.

– Сотник Петриченко у ваше розпорядження, – представився, здивовано окидаючи поглядом мирне замкове подвір’я. Нікого не видно, ніхто не стріляє, тільки біля дерев’яної будівлі літнього театру пораються двоє, напевне, підсобних робітників. – Замок по периметру оточує моя сотня.

– Не впустити і не випустити ні душі. До окремого наказу, – розпорядився Галицький, тішачи себе думкою, що пороша зараз вельми доречна.

Ще за півгодини прибули п’ятеро слідчих на поміч із відділу контррозвідки – Галицький, як офіцер Розвідочної управи Головного управління Генерального штабу Армії УНР, право на такий виклик мав.

– Трапилася надзвичайна подія, – стисло, дистильованою інтонацією, аби не видавати роздратування, викладав суть Іван Степанович. – Сьогодні вранці, хвилин за десять до мого приходу, з металевої шафи, з-під серйозного замка викрадено особливо вартісну річ, яка має неперехідну історичну та державну цінність, і велику – в грошах. Мусимо перетрясти все тут до голочки і до ниточки, а знайти. Із замку не винесуть, бо оточений – якщо тільки не встигли раніше. Майте на увазі, що викрадач надзвичайно кваліфікований і небезпечний. Він так переодягнувся і загримувався під мене, що його не впізнав навіть сторож, з яким щодня бачуся принаймні двічі.

І він коротко описав, як має виглядати пропажа – обшук і пошук почався негайно.

Іван Степанович потрапив до Луцька вже наступного дня, як зайняли його 20 грудня 1918 року війська УНР. Скромний архіваріус до сьогоднішнього дня, він не привертав нічиєї уваги, шелестів собі своїми старосвітськими, вигорілими і пожовтілими паперами, природно, цікавився і розпитував про старовину – кожен може мати якусь пристрасть, тим паче було відомо, що він – випускник історико-філологічного факультету Київського університету святого Володимира. А тижнів через два прийшли до нього четверо хлопчаків, майже парубійків і, переступаючи з ноги на ногу та розгублено перезираючись, довго не могли зважитися, кому почати мову.

– Чим же можу бути корисним молодому козацтву? – засміявся з такої нерішучості Іван Степанович.

– Ми гімназисти тутешні, з української гімназії, – підохочений іншими озвався найстарший. – Правда, наша гімназія молода, лише перший рік, досі понад двадцять літ існувала російська, доки у війну не евакуювали… І то лише два класи перевели українською мовою навчання…

– Здалеку щось заходите, козаки, – перебив Іван Степанович. – Нащо я вам потрібен?

– Дозвольте у замковому підземеллі нам пошук проводити. Там багато цікавого, і воно не досліджене. Куди ведуть підземні ходи і що бути в них може – не відає ніхто. А ви, нам казали, знаєте старовину, давні документи вивчаєте.

– Не в ті двері, хлопці, постукали, – знову перебив він гімназистів. – Не маю я такого права – дозволяти чи ні. А по-друге, хоч ви майже парубки, та вас не пустять без учителя, без навчання безпеці і таке інше. То жарти погані.

– А якщо і вчитель погодиться, і все зробимо, як нам скажуть? – щойно такі нерішучі, раптом розхоробрилися.

– Книжок начиталися про скарби та старовинні замки, – буркнув Галицький, але добродушно, без великого докору. Щось відчув він у них таке невловиме, наївно-щире, що не міг словом виказати, знайти якесь визначення, якусь формулу, щось неясне підказувала йому інтуїція: добре було б помогти цим напівдітлахам. – Нічого я вам навіть обіцяти не можу, але перепитаю, хто тут право має таке. Загляньте післязавтра.

Післязавтра хлопці ще до роботи чекали Івана Степановича перед брамою В’їзної вежі.

З усіма пересторогами, які назвали в міській управі, гімназисти таки приступили до вивчення підземель. Перші два рази принесли тільки древню пилюгу на щоках та павутиння на одязі, втретє вже очі сяяли, бо давня стріла з геть побитим іржею наконечником їм знайшлася. Пригасли ті очі, як знову з порожніми руками піднімалися, і зовсім погас вогник азарту, як за кілька разів принесли лише запорошену порожню пляшку. Іван Степанович покрутив у руках її, витер злегка й віддав упертим дослідникам:

– Дарую. Німецький шнапс п’ятирічної давності. Певне, німець того й не витримав у час брусиловського прориву, що забагато до цього прикладався.

Вирішили гімназисти сходити востаннє і принесли цього разу йому металевий ящик, майже весь побитий іржею, – як поставили його на стіл, то в Івана Степановича аж сорочка прилипла до спини від холодного поту. «Не дай Бог вибухівка або набої – біда може статися будь-якої миті».

Висваривши гімназистів разом із учителем за легковажність та випровадивши їх, узявся Галицький роздивлятися той підземний трофей. Першою спала гадка викликати мінерів, але трохи згодом він передумав. Металевий ящик геть понищений, йому не кілька десятиліть, а треба вести рахунок хіба на століття, коли люди у хитромудрі вибухівки не вміли ще гратися, пороху ж за такий час давно гаплик. А може, там цінні старовинні рукописи, древні літописи, які кинуть нове світло на перервану в багатьох місцях і пошматовану українську історію? І йому, що зі студентської лави мріяв про наукову кар’єру, вдасться вписати незнану досі сторінку в історіографію цього унікального краю, що на розстанях усіх європейських доріг і через те йому ведеться як горохові при дорозі – хто не йде, той скубне? Адже у цьому краї сходилися культури і цивілізації заходу і сходу, півдня і півночі, тут витворювався рідкісний феномен, незнаний культурний сплав, в якому таїться безліч таємниць-інтриг…

Марна справа відчинити замок, бо з нього лишилася лише груда іржі завбільшки з добрячий кулак. Тож Галицький на свій страх і ризик почав легенько фінським ножем підважувати одну зі сторін цього загадкового ящика – метал подавався, як трухляве дерево.

Врешті таки вдалося зняти кришку – Іван Степанович аж скривився від розчарування та розпуки: там була лише купка ганчір’я, що при найлегшому дотикові розсипалася. Радше машинально, якось по інерції він почав легенько розгрібати те дрантя, ковтаючи образу за крах таких яскравих і, по суті, дитячих надій, як раптом пальці наштовхнулися на твердий предмет. Обачно й поволечки він вийняв його і поставив на стіл.

З-під зотлілого ганчір’я та пилюги проступали контури виробу, що чимось нагадував церковні корони, які тримають при вінчанні над головами молодих.

«І все-таки удача, – змайнула знову радісна думка. – Можливо, єпископська митра, але кого, яких віків?»

Різні здогади спадали на думку – по закінченню університету він готувався захищати наукову роботу і чимало сторінок історичних документів перечитав та пальцями перебрав. Це митра чи щось інше? Пам’ятка з церкви Івана Богослова, що збудована на території, де постане замок, за часів Ярослава Ізяславовича, десь між 1115-м і 1180-м роками, чи його синів, ще домонгольських часів, коли українці не були ні під польською, ні під російською чи угорською або іншою якоюсь окупацією? Все могло бути, бо церкву з XIII століття вважали соборною, служила вона тривалий час резиденцією духовної влади й усипальницею удільних князів.

Вселенські патріархи не оминали дорогою цього храму. Луцька єпископія за Кирила Терлецького володіла наприкінці тисяча п’ятисотих років чотирма містечками, 34 селами, двома замками. Десь тут поряд, за декілька десятків кроків, починав своє сходження від посади підписарчука майбутній гетьман Іван Виговський, тут липнем 1638-го в соборній церкві утверджував православ’я Київський митрополит Петро Могила… А може, йому неймовірно пощастило, думав Галицький, і митра належить навіть до раніших часів. Він був знайомий із працями Володимира Антоновича та Андріяна Прахова, які на основі археологічних розкопок у Володимирі ще 1886 року довели, що у волинський край християнство прийшло принаймні за століття до хрещення Русі Володимиром Великим. Тоді земля ця, по Стир і Буг, входила до Велико-Моравської держави і віру Христову сюди принесли солунські брати Кирило і Мефодій, вони ж слов’янську азбуку вдосконалили, якою Святе Письмо ще до них на вкраїнській землі було писане, заснували тут Апостольську церкву. В сані архієпископа Мефодій очолив архієпархію, в сучасному розумінні митрополію, п’ятеро його учнів стали єпископами й учителями різних слов’янських народів. І першим єпископом у Володимирі, поза сумнівами, був один з учнів Мефодія, який мав добре знати мову, традиції та звичаї тутешнього люду; начебто звали його Степаном. Хоча по смерті Мефодія німецьке духовенство розгромило архієпархію, та посіяні зерна вже проростали…

Іван Степанович став обережно носовичком протирати по колу цей загадковий предмет: раптом зблиснув з-під попелястої пилюги жовтавий, не поточений іржею і невблаганними роками метал, і з’явився напис латиницею. Він підніс його ближче до світла і чітко побачив два слова: «Rex Russianus».

Іван Степанович тихо опустився на стілець, так обачно й легенько, мов був той стілець скляним і міг під ним тріснути й розвалитися. «Rex Russianus»,

«Король Русі» – такий напис був на короні останнього українського короля Юрія II, внука по матері короля Юрія І, що в свою чергу був онуком першого українського короля Данила Галицького.

Він сидів хіба з півгодини, доки приходив до тями, шукаючи і не знаходячи рішення, що робити з королівською короною. Надто цінна то річ, і не стільки у марнославних грошах, хоч і вони тут, мабуть, неймовірні, надто цінна вона для історії і науки, аби передати її просто чиновнику в міську управу – мало чого на світі трапляється, до того ж із незнайомими достатньо людьми, до того ж у воєнні часи. Командувач гарнізону теж не вельми підходить, бо не відомо куди на ранок виступати накажуть… Треба просто у штаб Директорії, якраз післязавтра очікується кур’єр, а півтори доби про це ніхто не має права і знати.

Лихо не стало чекати стільки…

Маленький камінець, який несміливо зблиснув на металевій поличці, – єдине, що лишилося від корони, то був самоцвіт і випав він, певне, через поспіх викрадача. Іван Степанович не знався на такому добрі, тож при нагоді здасть його в Київ – і експерти там самі визначать його цінність та ймення.

Тим часом пошуки пропажі тривали, слідчі з контррозвідки перетрясали всі приміщення, а сотня Петриченка стояла в оточенні. Через годину Петриченко доповідав:

– На територію замку не ввійшла жодна душа. І жодна не вийшла. Про це можна впевнено твердити – по свіжій пороші ні сліду.

– Оточення не знімати. Перезміну стрільців провести особливо уважно і чітко.

Під вечір прийшли стомлені та випацькані, мов сажотруси, слідчі з контррозвідки і тільки руками розвели:

– Зеро. Окрім півдесятка паперових корон в літньому театрі, що валяються у комірчині, напевне, шекспірівських королів. Ми навіть цвяхом їх шкрябали…

Більше доби не знімали оточення, морозячи стрільців, дві доби не спочивали слідчі; Іван Степанович передрімнув хіба півгодини, сидячи в кабінеті на витертому і розхитаному, що від найменшого поруху жалібно та ображено поскрипував, старому стільці.