Хто добре воює

Іван Корсак

Здиблена в небо снарядом земля, видавалось, на мить зависла в повітрі, а тоді з гуркотом і стогоном стала спадати вниз, засипаючи полеглих удень, наче та земля не сподівалася більше на живих співвітчизників і тепер сама хоронила мертвих. Очунявши після вибуху, Іван Степанович протирав очі від пороху та скрипів піском на зубах, вибираючись з-під завалу. Близенько ходила ота, з косою, подумав з холодним спокоєм Галицький, та промазала ще, принаймні допоки… Він тернув долонею по щоці, по мокрій та чомусь липкій – то була кров, але не його, поряд лежало снарядом розтерзане тіло, в сутінках навіть не розрізнити якої армії. Один раз убити тепер замало, думав він, пробираючись далі поміж вирвами й трупами.

Вже у своїх Івана Степановича довгенько розпитували і про весняний стрімкий брусиловський прохід, і чому болгари на македонському фронті так затято боронилися від росіян, хоч, видавалося, так не могло й не повинно статися – невисокий і геть лисий полковник, час від часу нервово протягуючи рукою по лисині, мов пригладжуючи неіснуючу чуприну, сипав запитаннями, наче горохом, інколи він повторювався, забувши щось своє попереднє чи навмисне вважав за потрібне тут повторитися, потім вийшов на хвильку й вернувся зі ще одним полковником, тільки куди молодшим.

А ще за кілька днів Галицького знову до полковника викликали.

– Підете в розвідку, – сказав таким тоном, мов послав його далеко кудись за провину.

– Жартуєте, пане полковнику, – спохмурів ошелешений Галицький. – Я ж піхота, не одні чоботи у ній стоптав.

– А де я вам, у трясці якій, розвідників нашукаю, у печі, як млинців, напечу? – скипів той з негаданої причини. – Розбудуєте державу, то налаштуєте собі оберемок різних там академій, і розвідницьку при тім числі.. А зараз – кроком руш… Все потрібне у вас з собою – пристойний університет, світів не з картинок набачився, та й з логікою, здається, гаразд. Нам конче потрібна саме зараз людина від польського боку…

Дивлячись як Галицький засовався на стільці, мов туди невідомий навмисник набив кілька цвяхів, полковник раптом змінив тон, він говорив далі якось ображено, наче скаржився на невідомого кривдника, чи, принаймні, на власну службову долю.

– Гадаю, романтичний вітер у вас мав давно вивітритися з голови, коли найбільшою хоробрістю вважають власного лоба без страху підставити під чужу кулю… Сьогодні добре воює не той, хто вміє лиш добре з гвинтівки пальнути, ні, добре воює той, хто добре думає.

Так при Луцькій міський управі з’явився новий архіваріус Іван Галицький зі своїм молодим помічником.

Югині писав листи Іван Степанович часто, писав з дороги і вже звідси, з-за товстих віковічних стін замку Любарта, брався за олівця і при ліпшому настрої, і як на душі шкребло, та відповіді не отримав ні разу – так, наче ті листи він вкидав не в поштову скриньку, а кидав, мов камінця в бездонну прірву, з якої навіть відлуння неможливо почути… Він блукав у здогадах, як дрімучим лісом, і вибратися з тих хащів лихих думок та передчуттів було несила…