Далекими дорогами

Іван Корсак

Один лише тиждень випав на долю Галицького і Югини побути разом – тиждень пізньої осені, прощального й сумовитого осіннього сонця, бабиного літа; срібне павутиння повільно пливло в голубому і лагідному повітрі, що лоскітливо пахло димами з останніх сільських картоплищ, де палили бадилля. То був тиждень тихої ніжності, коли погляд, кинутий ненароком, важив і значив більше за будь-які слова. І знову Югина стояла обіч курної дороги на краю села, проводжаючи Галицького на воєнні лихі дороги, стояла аж доти, доки й не зникла за пагорбком його трішки сутулувата постать.

А дороги війни Іванові Степановичу випали й справді не близькі, були піші й залізницею, ще й водні йому випадали – з останнім батальйоном втрапив він на Македонський фронт. «Боже, що забув я під цим шпарким сонцем, – набігали гіркі думки. – За що тут в чужу землю лягати, не надіючись навіть, що на могилу бодай колись хто прийде…» А як звістка добігла про жовтневий переворот у Петербурзі, фронт почав сипатися, наче з пісочку, – ворожі солдати, здебільшого болгари, замість куль тепер супротивнику посилали газети й листівки про мирні переговори і заклики припинити вогонь.

– Артилерії бити по всіх, хто тільки спробує навіть наблизитися до російських позицій! – грізний наказ командування, як і розпорядження висилати розвідників стріляти по всіх, хто вийде з окопів, однаково не спинили братання. Врешті французьке командування, яке від Антанти головувало, зовсім знімає дивізію з фронта і роззброює її.

Вісточка про українську незалежність докотилася до їхнього батальйону аж через Францію, як і нечасті новини про палахкотіння воєнних пожеж на рідній землі. Роззброєних солдатів загнали французи у величезні ями, обнесені колючими дротами, і тепер Антанта, що обсипала Денікіна щедро золотом, перед недавніми союзниками, а нині звичайнісінькими бранцями, поставила вибір:

– Їдете воювати за Денікіна? Щасливої дороги!

А хто хотів в українське військо, тих далі тримали в просмердлих ямах, потім гнали табуном працювати в каменоломнях, а вже зовсім затятих, хто ні тут каторжанином стати, ні за білу армію не хотів підставляти голову, тих відправляли довоювати в Північну Африку. І тисяч дванадцять з другої та четвертої піхотних бригад після македонського сонця ще скуштувати судилося африканського.

Іван Галицький зголосився за Денікіна повоювати. Знову довга дорога додому, занудне хилитання на хвилях морських, і ось він припасовує форму поручика Добровольчої армії, йде в перший бій з уенерівським військом. А під вечір того ж таки дня, ще не смеркло повністю навіть, тільки взялись сірі сутінки, підсинені димом пороховим, в’юном вислизає з окопу і повзе до своїх – поміж вирви снарядні, трупи кінські й людські (де свої? де чужі?), повзе з дивним переконанням, що все йому напевне удасться. Ще з убитого і пошматованого, певно, снарядом денікінця вийняв документи з кишені, вклавши натомість свої, – мало як життя повернутися може, яка сила, де і коли опиниться в цьому сум’ятті, людській колотечі і незбагненному тасуванні подій.

Невідомо з якої нагоди, але раптом у напівтемряві почувся лиховісний посвист снаряда, той свист невблаганно близився в сизому і густому повітрі – поряд тріснуло й оглушливо розірвалося небо, полум’я на якусь лише мить здолало сутінки і яскраво, аж до різі в очах, підсвітило все навкруги; здибилася пошматована земля, накриваючи Галицького груддям, що повільно спадало…