Невідомі
Іван Корсак
Двері з виляском відчинилися, мало не злетівши з петель, і в квартиру лікаря Кіндрата Володимировича влетіли троє незнайомих, яких і за бажання впізнати було неможливо – обличчя в усіх замотані, тільки прорізи невеличкі залишилися для очей. Передній із нападників в один стрибок опинився біля господаря й умить заломив йому руки за спину, решта, підхопившись, справно обкручувала лікаря, мов пеленала велику і неслухняну ляльку, якимось простирадлом. Господар не міг навіть пручатися, тільки спробував закричати, але із зав’язаного рота зривалися замість слів незрозуміле мукання та стогін. Спеленаного, перекидаючи стільці, потягнули як мішка з картоплею на вулицю, лікар в якийсь момент, вже на порозі, встиг закричати, та йому враз шматиною заткнули рота. Хряснувши так само навіжено дверима, пов’язаного лікаря жбурнули на сани, що стояли напоготові. На гармидер і грюкіт із вікон будинків навпроти виглянуло було кілька цікавих, та вони похапцем причинили рами – один із нападників підняв угору рушницю в одній руці – виляск від пострілу попередження прокотився напівпорожньою вулицею.
Всі троє, закинувши ошелешеного негаданим нападом і туго сповитого лікаря в сани, шпарким батогом піддали духу коням – і ті, жбурляючи сніг з-під копит, рвонули щомоці з місця.
– Хто ви?.. Чого вам?.. – крізь шматину спробував прошамотіти лікар.
– Мовчати! Застрелю, – прошипів один із нападників так, що в лікаря більше не було охоти ще раз перепитувати.
Коні мчали до Стиру, в напрямку Ковеля, і більше від викрадачів – ні звуку, крім вистуку копит прудко гнаних коней, що в стрімкому галопі стелилися понад землею, та ще висвисту санного полоззя по мерзлому снігові.
Лікар лежав на сіні в санях і, як трішки відійшов та притишився жах від пережитого щойно, пробував перебирати здогадки, що би то мало все значити. Якщо його везуть ті, що хотіли купити для чогось кров Івана Степановича, то ще термін, ними самими визначений, не минув. Це по-перше, а по-друге – йому обіцяли шибеницю на головній вулиці міста, натомість ці троє везуть чомусь у протилежному напрямку.
…Наступного дня на міському ринкові, або й просто на вулиці, як знайомі зустрінуться, тільки й мови було, що про нечувану досі пригоду: світ такого не бачив, аби крали людей, тим паче отак нагло, посеред білого дня.
Хто скрива дивився на нову владу, особливо з сімей колишнього офіцерства, то лише посміхався, не приховуючи зловтіхи.
– Безлад їде і ним поганяє. Кишка тонка в цих мазепинців толк дати всьому – то їм не горлянку дерти на майдані святої Софії у Києві.
Були й такі, що кісточки переминали постраждалому та заздрісно перешіптувалися:
– Подейкують, той лікар був вельми заможний, не по совісті з хворих брав… Одного золота, кажуть, півпуда десь загребли.
А старі бабусі, хрестячись нажахано, тільки головами скрушно хитали.
– Світу кінець близький… Сказано ж бо в Івана Богослова про звірину, що виходила з моря: мала десять рогів та сім голів, а на рогах її було десять вінців, а на її головах богозневажні імена…
– Правду щиру кажете… Подібна до рися та звірина була, а ноги її, як ведмежі, а паща її, немов лев’яча паща…
– От і хапає звірина люд, як отого лікаря. А ще мерців викопує опівночі, як у нас на цвинтарі недавно… Нечуване досі в усьому краї.