Пізній гість

Іван Корсак

Іван Степанович повернувся на квартиру геть знесиленим, наче прачем побитий, давалися взнаки дві доби на ногах, майже без сну – тільки в голові двигтіло, мов у молотарці, в яку забули покласти снопи.

Нашвидкуруч підвечерявши, хіба для годиться, бо страва видавалася без смаку, як нічим не приправлена січка, він збирався чимшвидше дістатися ліжка. Але омріяний відпочинок знову виявився примарою – ледве постукавши і не чекаючи навіть дозволу, поріг переступив знайомий лікар Кіндрат Володимирович, до якого інколи забігав за пігулками від застуди. «Що би то мало значити?» – ворухнулася здивована думка в Івана Степановича, бо лікар до нього жодного разу досі ще не заходив.

– Чаю, чогось міцнішого? – перепитав, підсовуючи стільця.

Той тільки байдуже рукою махнув, якось по-дитячому, як маля, коли хлюпається у воді.

Гість довго тримав склянку чаю обома руками, мовби хто збирався виривати її, і все ще вагався пригубити. У жовтавому світлі гасової лампи, що час від часу легенько змигувала і по-змовницькому потріскувала, його довгий з горбинкою ніс видавався ще гострішим, на худому довгастому обличчі з нездоровою жовтизни шкірою, що від гасової лампи ставала ще жовтішою, був якийсь переляк чи розгубленість, або одне і друге разом.

Галицький спершу зачекав, доки гість заспокоїться, бо ложечка в склянці, яку той все тримав обома руками, тихенько видзвонювала. Врешті, не дочекавшись від нього й слова, тихо сказав:

– Кіндрате Володимировичу, щось стряслося.

– Ви тільки не подумайте, що я п’яний, або в гарячці чи не при своєму розумові, – обережно поставив склянку гість, так і не надпивши.

Іван Степанович справді не почув від нього спиртного.

– Можливо, щось термінове вельми? – перепитав обережно.

– І не смійтеся, дуже прошу вас, з того, що маю зараз сказати…

Вся ця кумедія починала дратувати Галицького, і він із погано прихованим роздратуванням кинув:

– Та кажіть уже, не тягніть жили.

– Я прийшов купити у вас вашу кров, – і він уперше з якоюсь відчайдушністю подивився у вічі господарю.

– З кимось лихо, потрібне переливання? Я не боюся, Кіндрате Володимировичу, бо двічі на фронті здавав уже по двісті грамів.

– Я не двісті. Усю, – якось із видихом, з неймовірним полегшенням, що найважче позаду, сказав лікар.

– А чого не відразу купити ще й душу? Оптом дешевше, – засміявся Галицький.

– Мені не до пересмішок, – похилив голову лікар.

– Щось ви мені мало нагадуєте Мефістофеля, – плечі в Івана Степановича мимоволі дрібно затряслися від тамованого сміху – сон і втома враз відійшли.

– У сказаному і крихти жарту.

– Як ви собі це уявляєте? Ви що мені – бензин чи горілку натомість заллєте? – Іван Степанович тепер сміявся відкрито, залюбки і з облегшенням напруги останніх двох днів, витирав хустиною очі, відкашлювався і знову сміявся.

– Натомість вам поетапно, допустимими порціями буде зроблене переливання іншої крові, зрозуміло, тільки вашої групи. Не буду хвалитися, але в цьому краї я єдиний фахівець такого рівня. Досвід сотень переливань, зроблених мною на фронті, гарантує безпеку.

– Ви що, в секту до сатаністів записалися чи до яких відьмацьких ворожбитів, даруйте, на старість пристали?

– Ліпше вже з ворожбитами мати справу, ніж з цими…

– Так не в одної людини, а в багатьох однакової групи узяти можна.

– На жаль, потрібна лише ваша. Така умова.

– Та хай йому грець, навіщо здалася вам саме моя кров, не на кашанку ж! – Галицький до гикавки досміявся і ще не міг заспокоїтися.

Лікар знову взяв склянку обома руками і нахилом, не переводячи духу, мов його три дні годували оселедцями й оце тільки дали напитися, влив у себе весь чай – і, здається, став спокійнішим.

– Учора пізно ввечері, як оце я до вас, приходить без попередження до мене додому незнайома людина. Принаймні досі у місті я її не зустрічав. Чоловік десь вашого зросту і вашої статури, культурний і чемний, гарно мовою володіє, хоч ледве вловимий акцент таки чути. Він запропонував те, що я вам зараз тут оповів. А ще він сказав, що за кров він заплатить рівно стільки, скільки ви самі зажадаєте. Це може бути названа вами сума на рахунку одного з банків Цюріха, може бути золото або коштовності безпосередньо на руки.

– Дивна авантюра… Очевидно, вона пов’язана з чаклунством якоїсь новоявленої секти.

– Чоловік запевнив, що до чаклунів та ворожбитів він не має ніякого стосунку – ще й перехрестився при мені.

– Виганяйте цих мудрагелів умоченою в нужник мітлою, аби не морочили голови людям.

Лікар із сумом і докором подивився з-під лоба на Галицького.

– Погнати я можу. Тільки мене попередили, що у випадку моєї чи вашої відмови висіти мені на найвищому стовпі головної вулиці нашого міста. І ще просили не сумніватися, що навіть втеча цього не змінить.

– Отакої…– вистукував Галицький пальцями по столу почуту недавно в тутешній кав’ярні мелодію. Без вини винуватий лікар фактично потрапив до загадкових авантюристів у заручники – і тепер його життя під загрозою. Але чому вони не можуть просто вбити його і вичавити, як сік із морквини, для чогось потрібну їм кров?

– Безумець, що втік з лікарні для душевно хворих, авантюрист або член бузувірської секти – однаково небезпечно. Він якийсь термін назвав?

– Один тиждень.