Подорож у підземелля

Іван Корсак

Мабуть із півгодини сидів Іван Степанович у себе в кабінеті, пірнувши в думки з головою: за два дні зав’язалося стільки вузликів, що їх йому ніяк не розв’язати, якби навіть нігті позривав.

Хто міг так спритно викрасти старовинний скарб, загримувавшись під нього самого? І кому, яким сатаністам, потрібна саме його кров і для якого чаклунства? Хто та загадкова жінка (і чи жінка?), що залюбки накопала патрулів, та як ще вона може тримати зв’язок із Києвом? Змінений текст телеграми і коротке донесення про зустріч Михайла Василюка у кав’ярні дещо прояснили ситуацію. Однак далеко не все.

Він би й іще якийсь час тягнув ниточку здогадів, яку життя, мов пустотливий кіт із клубка, нашамотало і наплутало, але в двері постукали.

– Прошу!

Переступивши поріг, віддав честь єдиний досі його постійний помічник тут, молодший архіваріус Петро Грицанчук, хлопчак ще насправді, що й третього курсу не встиг закінчити.

– Учителя історії з української гімназії запрошено.

Іван Степанович хотів разом із ним подивитися замкове підземелля, де гімназисти ходили і знайшли іржею поточений ящик. Скарб із землі вийшов і в землю міг знову піти, в яку-небудь нову хитромудру схованку – не полетіла ж корона на крилах, бо замок оточили надійно і в самому замку до ниточки перетрясли.

– Якісь новини у місті? – перепитав помічника. – Чи нічого не трапилося, може, чутки які?

– Все спокійно, новин – нуль. Хіба на кладовищі відбувається щось незрозуміле – якісь зловмисники пограбували свіжу могилу, труп невідь-де дівся, навіть ями не закопали…

«Справді, якась бузувірська секта, схоже, у місті або околицях діє, – ворухнулася думка. – В лихий час таке добро об’являється».

Прихопивши гасового ліхтаря, вони втрьох спускалися в підземелля. Історикові Володимиру Олександровичу, що йшов з ліхтарем першим, високому і худому, доводилося час від часу мало не вдвоє згинатися і кланятись під невисоким склепінням – тільки пилюка і порох спурхували з-під взуття, та ще від жовтавого світла хилиталися та шугали загадкові і лякливі тіні. Тут нечасто, вочевидь, у попередні віки ступала людська нога, відлуння від найменшого звуку зривалося і котилося, перекочувалося і гуляло поміж кам’яними стелями, густо затканими, особливо по кутках, запилюженим павутинням.

Усі йшли мовчки, обережно і високо піднімаючи ноги, аби не перечепитися, і лише історик, мов сам до себе, зрідка міг докинути упівголоса:

– Здається, тут ліворуч… А тут повертали знову…

На якусь мить учитель приспинився й, обернувшись до Галицького та його молодого помічника, освітив їхні обличчя – вони видавалася від тьмяного і мерехтливого світла жовтими, як у мерців.

– Тут ми перепочивали. А забіякуватий Микола, мабуть, від страху, навіть за ріг попросився до вітру, дотерпіти вже не міг.

І тільки один раз історик, вкотре кланяючись низькому склепінню, поскаржився своїм супутникам:

– Тут би не школярська потребувалася, отака примітивна й аматорська мандрівка, тут вартує провести професійне й грунтовне археологічне дослідження, кошти державі знайти потрібно… Ці підземні ходи, що оборонців виводили в час небезпеки далеко від замку, ще таємниць бережуть ого-го…

І те «ого-го-о» покотилося собі лункими ходами, переломлювалося й відбивалося, гоготіло і дробилося, аж віковічне павутиння заворушилося.

Вони завернули праворуч, і промінь світла раптом вихопив із цупкої темені якийсь силует, він спершу ледве вирізнявся на тлі темної стіни, а коли хитнувся ліхтар, бо історик наступив на трухляву дошку, то силует той вирізнився чітко – й усі враз остовпіли.

Людський скелет стояв під стіною, навдивовижу прямовисно стояв, у повен зріст, мовби мав здатність з пороху земного знятися сам по собі; мало того, піднята кістка одної руки заворушилася і захиталася так, як наче скелет вітав непрошених прибульців чи як махають рукою крізь вікно вагона пасажири тим, хто зустрічає їх на пероні – навіть щелепа черепа заходила вгору-вниз, мов він мав от-от голосно розреготатися.

Історик тихо та здивовано підгикнув і почав повільно опускатися долу, як згортають складаний металевий метр; Іван Степанович з того жаху не міг зразу втямити навіть, що би то діялося перед ним, тільки встиг з обезсиленої руки вчителя підхопити ліхтаря.

Скелет ще кілька разів хитнув зловісно черепом та зап’ястям і заціпенів. Але й навіть тепер він, уже нерухомий, з піднятими у дивному вітанні струхлявілими кістками руки, з безсило обвислою щелепою, немов сміявся над нажаханими до смерті підземними мандрівниками, пошукачами існуючих і неіснуючих скарбів; він сміявся беззвучно й знущально, лише одними порожніми заглибинами очей, в яких тіні від мерехтливого ліхтаря злегка змигували, і видавалося від того, що череп кепкує й підморгує непрошеним візитерам – ну чого їм ще треба, тут тільки він – володар усього підземного світу, древніх усіх таємниць; їм, в яких раптовий мороз стягнув шкіру від потойбічного жаху і суглоби звело правцем, нащо їм у царство тіней, мерців та забуття, то його тут усе, немов промовляв скелет, що чатував над проходом, тут він – безроздільний господар таємничого підземелля, всіх загадок, всіх минулих поснованих павутиною давніх віків.