Старі суперечки

Іван Корсак

Якої трясці Сазонов так учепився за Софію Вітовтівну?

Остання розмова з Григорієм геть заінтригувала Василюка, але не стільки обіцянкою розповісти небавом причину свого інтересу, як самим інтересом, до того ж достатньо давнім. Ще в їхні студентські літа почубилися вони колись раптом утрьох, спіткнувшись на якомусь відтинку раннього Середньовіччя, і непомітно ув’язалися в досить шпарку суперечку про литовську добу.

– Та облиште ви мене обоє разом із вашими литвинами, – махав руками Григорій так, наче відштовхував невидиму оком наслану кимось мару, що на нього нахабно навалювалася.

– Щоб ти скис, ніхто до тебе не присікується і не чіпляється, до слова зайшлося, – втихомирював товариша Михайло. – Маємо ж із тих сивих часів бодай щось утямити.

– Ви ту добу у все рожеве випацькуєте. Литва тодішня була таким же жаднючим загарбником, як і інші, – не вгамовувався Григорій. – Хапонула спершу Холмську та Галицьку землі і не облизалася. Не забули подякувати?

– Не про те щебечеш, – устряв Галицький. – Ми говоримо, як зуміли різні етноси вжитися на одній землі та порозумітися. Бог милував якихось чвар, не так часто в скандальній людській історії знайдеш таке порозуміння.

– Порозумілися, ще й як, – задер гонорово підборіддя Григорій, буцімто на стелі, ніби зі шпаргалки, міг вичитати найвагоміші докази своєї правоти. – Спершу зліквідували в тисяча чотириста п’ятдесят шостому році князівство Волинське, а через чотирнадцять зим – і Київське. З тих литовців усіх тільки одна баба була розумницею – Софія Вітовтівна. Чого вартували її наміри перенести столицю Московського царства ближче до західних країв, все вагалася – чи у Вільно, чи в Лучеськ. У батька, старого і хворого вже Вітовта, поради просила, як бачилася з ним у Смоленську востаннє. Важко сказати, чи відав Петро І про ті давні задумки, але таки зумів у діло таку потребу втілити. Переніс столицю хоч не в краще місце, та, принаймні, в той напрямок. А так литовці, як будь-які інші вояки, йшли на Русь не цукерки з бубликами роздавати, а поживитися в злачний край.

– Паскудної вартуєш оцінки, Грицю, не за історичні дати, бо пам’ять тобі чіпку до спадку батьки дочислили, – взявся совістити його Галицький і зашелестів сторінками книги мало не перед його обличчям. – Ти суть співжиття людського прогавив: починаючи з 1363-го, коли Ольгерд розбив татар під Синіми Водами, від біди захистив він цю землю. Литва нашої культури і мови не рушила, то постала насправді литовсько-українська держава. Вислоцький Статут ще 1347 року, парубче, писаний руською мовою. Польський учений Бандке століття тому зазначав:

«Усі Ягелончики, аж до Сигізмунда Августа, в Литві по-руськи писали, привілеї й надання давали, і навіть часом не найкраще по-польськи вміли. Казимир Ягайлович більше вмів по-руськи, як по-польськи».

Розумієш, то рідкісний той випадок, коли не було колонізаторів і колонізованих, а було толкове й спокійне співжиття, як у нормальній родині.

– Свищи, Іване, свищи, – підморгнув єхидно Григорій і собі взявся шелестіти власними записами. – А чи не значиться в тебе, часом, що в князівстві Литовському поступово і непомітно, тихою сапою, усувалась від діла вся православна знать?

– Записано, чого ж, – вельми згідливо й поспішно взявся кивати головою Галицький і тицьнув книгу під ніс товаришеві, немов той мав її ще й понюхати. – Настав свої шпульки, ось у Статуті Литовському 1529 року значиться: «А писаръ земский маєть по-руску литерами и словы русскими вси листы и позвы писати, а не иншим єзыком и словы». А що, Грицю, з’їв?

– Слухай, як затовчу тобі межи кліпавки, то до тої Литви докотишся, – повільно й загрозливо піднімався зі стільця побуряковілий Григорій, як набрякла хмара після спеки піднімається з-за виднокраю, спочатку тільки здаля побуркує, але ось-ось загуркоче грізно та блискавицями стане низати.

– Гей, гей, півні недоскубані, а то ще чого не було? – зіскочив прудко зі свого стільця Михайло, наче він ненароком голим тілом на пательню всівся, і став поміж товаришами. Галицький, судячи з виразу обличчя, не так уже й напудився, зросту не меншого був, весь пружний, як гумова підошва, бо вільною боротьбою був захопився, за зразок беручи Піддубного; щоправда, супроти потужної, як англійський броньовик, постаті Григорія все ж мав вигляд такого собі щиглика.

– А-н-ну р-р-розійдись! – засвистів Михайло, вдаючи з себе суворого городового.

– Ти в мене теж скураєш на добрі горіхи, – прошипів до Василюка Григорій, складаючи перед лобом його навмисне повільно з грубих пальців такого щигля, яким порося нескладно забити.

А ще через півгодини приятелі з не менш важливим запалом продовжили куди важливіші студії – студіювали смак свіжого пива при пивоварні Хама, якраз через дорогу.

Зараз же, згадуючи неблизькі вже студентські літа, Василюк все вертів і перекручував у думці той інтерес Григорія до постаті Софії Вітовтівни – він тоді вперше почув про її наміри переносити кудись, ближче до цивілізованого заходу, московську столицю. І де тільки він міг вишкрябати такі досі невідомі нікому факти? Сазонов, не відібрати, до навчання поважно ставився, гріх було б йому ледарством дорікнути, в бібліотеці днями просиджував, але деколи він збивав з пантелику ще ніде не публікованими відомостями не лише однокурсників, а й поважну професуру. Ходили чутки, що його дядько відає в місті архівами, не відмовляє копирсатися там, навпаки, ще й заохочує небожа. Навпростець на запитання, де він вичитав ту чи іншу наукову дивину, Григорій жодного разу не відповів, все на смішки-пересмішки здебільшого переводив.

Так само Михайла цікавило, а чи не було якогось зв’язку наукового інтересу Сазонова до постаті доньки Вітовта і з часом сьогоднішнім, з тим колобродінням різних дрібних групок, партій і товариств, що ними, як мошкарою сира і рання весна, кишів увесь Київ. І серед тієї мошкарні, дрібної, здавалося, але численної, досить в’їдливої і кусючої, значна частина була ворожою цьому краю і люду, з чийого столу вона годувалася. А Григорій ніколи не приховував своїх монархічних симпатій, деколи, навпаки, якось по-дитячому, як новою цяцькою, навіть хизувався цим. Проводячи зараз все більше часу в товаристві Сазонова, Василюк не завжди мав що вартісне доповідати в розвідуправу.

Примітки

Хапонула спершу Холмську та Галицьку землі – ото власне ані та, ані друга землі до Литви не належали, тільки до Польщі. – М. Ж., 28 травня 2024 р.

зліквідували в тисяча чотириста п’ятдесят шостому році князівство Волинське – князь Свитригайло помер у 1452 році, не в 1456 р. Ніхто Волинське князівство не ліквідовував, просто не було претендента на князя, і так «князівство» зникло само собою. – М. Ж., 26 травня 2024 р.

Важко сказати, чи відав Петро І про ті давні задумки – легко сказати, що не відав, бо ніяких таких задумів не було й не могло бути. Вони вперше виникли в голові І. К. на початку 21 ст., коли, відверто кажучи, було уже запізно. – М. Ж., 26 травня 2024 р.

Ольгерд розбив татар під Синіми Водами – не розбив. Див.: Жарких М. І. . – К.: 2017 р.

Вислоцький Статут ще 1347 року, парубче, писаний руською мовою – по-перше, не Вислоцький (від річки Вислок), а Віслицький (від міста Віслиця); по-друге, він писаний латинською мовою, як і всі державні документи Польського королівства того часу; по третє, дійсно існував руський переклад [Первольф И. И. Червонорусский перевод Вислицкого статута. – «Труды 6-го археологического съезда», М., 1886 г., т. 1, с. 307 – 309]. Чув автор якийсь дзвін, та не знав, де він. – М. Ж., 26 травня 2024 р.