Нова угода
Іван Корсак
Цього разу в ломбарді було завізно, з десяток люду шикувався у чергу, глипаючи нетерплячими і втомленими очима на віконце не вельми прудкої, гонорової та примхливої приймальниці. Набравшись хоробрості, Михайло Василюк під обурливе буркотіння черги шмигонув мимо неї до віконця.
– Як би мені пана Сазонова побачити?
– Як хочете дати саме йому на оцінку ваше добро, то спершу чергу займіть, – блимнула приймальниця з-під лоба поверх окулярів, мов стрельнула з рогатки.
– Ей, з писка яєчню зготую, – переконано пообіцяв упівголоса здоровань, що третім стояв у черзі.
На щастя, вигулькнуло кругловиде лице Григорія, тільки цього разу без звичної усмішки.
– А, її величність історія честь нам таку дарувала. Ну, преласкаво просимо.
Якось усілися в його тісній комірчині.
– Ще підзаробити хочеш? Дати? – поспитав таким тоном, яким щойно здоровань про яєчню балакав.
– Не можу я звикнути до твоїх листівок, все озираюся, чи не йдуть знайомі, – зітхнув похнюплено Михайло. – Може, справді даси щось написати?
– Та то ж не твоє, нещирість та лукавство десь проглядатимуть, – передражнював його Григорій з минулої мови, підладжуючись під Михайлів тон. – Ми ж, як знаєте, чистоплюї…
– Пішов ти, – висловив не вельми упевнене побажання товариш, щоправда, не вказавши чомусь адреси. – Пропоную чесні торги. Я шматками продаю тобі свою роботу, а ти вже тлумач її як заманеться. Однаково як видрукую, то перебріхувати нікому не заборониш.
Григорій, примруживши очі, як короткозора людина, що силиться розгледіти щось геть дрібне, довго дивився на Михайла.
– Можна й так торгуватися, – відказав урешті. – Тільки знаєш, аби не заносило тебе на поворотах. У Московського царства своя велична і прекрасна історія, і не треба дописувати до неї казна-що. Пригадуєш, у Карамзіна: «Мы от роду Русского Карл Ингелот, Фарлоф, Веремид, Рклав, Гуды, Руальд, Карен, Фелелав, Акутутруян, Лидулфост, Стемид, посланные…» Чи не правда, істинно руські імена?
– Правда, правда, істинніших не буває, – погодився милостиво і поважно Михайло.
– Кивай собі, кивай головою, – продавав Григорій два рівні ряди широких і білих, як гарбузове насіння, зубів. – Знаючи твою натуру, певен, що понесе тебе в інший степ. Приміром, розділ про ікону Смоленської Богоматері, яку Софія Вітовтівна перевезла в Москву, має виглядати так: «Москалі, віддайте ікону, то невістка Ярослава Мудрого Анна Мономах привезла як посаг з Греції в Україну. А заразом віддайте всі культурні надбання, що заграбастали в нас століть за три».
– Вітаю, задатки українського історіографа в тебе проглядаються, – з усією серйозністю та шанобливим визнанням згодився Михайло. – А повернути тобою згадане не завадило б.
– Ого-го, – зарокотав Григорій задоволеним басом. – Ще більшим спецом у твоїх очах стану, коли почнемо професійно й системно зішкрібати намул і плісняву з історії Московського царства. Там такої колотухи наколотили… Скажімо, кому потрібна нісенітниця про Олександра Невського та його гоноровий бій на Чудському озері? Таж той полководець під стіл тоді пішки щойно перестав ходити… Навіть Катерина II, істинний віртуоз у перебріхуванні історії, для себе у щоденнику записала: «Св. Олександр Невський тоді тільки народився, йому було не більше 5–6 років».
– Копай, друже, копай… Там ще такі скарби накопаєш. А з приводу наших торгів як? Може, по руках?
– Та вже ж, – простягнув через стіл Григорій широку в долоні, як лопата для снігу, руку. – Тут дещо ліпша платня, аніж дітворі за листівки.
Примітки
Таж той полководець під стіл тоді пішки щойно перестав ходити… – брехня. Олександр Ярославич народився бл. 1220 року і на момент битви на Чудському озері мав десь 22 роки. Наполеон в такому віці уже бригадним генералом був. – М. Ж., 28 травня 2024 р.