Погоня

Іван Корсак

Як рвонуло у підземеллі і вибухова хвиля погнала кам’яними ходами порох, сміття й дрібний пісок, всі троє заціпеніло стояли, доки хоч трішки не осіла пилюка. Обачно, наскільки благеньке світло ліхтаря дозволяло, вони верталися, стараючись ступати в свої сліди, і врешті опинилися на поверхні.

Більше в Івана Степановича не виникало охоти самотужки й по-аматорському шукати у підземеллі слідів корони. Він викликав мінерів, а сам з-поміж поточних справ і завдань, якими не лінувалося засипати його керівництво, спробував віднайти бодай якісь плани чи схеми замкових підземель. То було таким самим марним заняттям, бо не просте воно було б навіть у мирний спокійний час, а у воєнний – і поготів. Хіба тільки химерних оповідей оберемок попутно зібрався…

Найчастіше пригадували старожили легенду про дівчину Оксану, покривджену і замордовану ще в любартові часи: привид її, мовляв, досі бродить і никає неприкаяно підземними лабіринтами. Щоправда, на своїх кривдників привид одразу знайшов управу. Одного з них, як на воротах стояв, мов лещатами, розчавила замкова брама, другого затоптали коні, а ще третього вхопила серед білого дня якась мара – тільки на тому місці лишилася витоптана, наче ратицями, трава. І вже кілька століть, оповідали, шукають і не можуть знайти вельми дорогий перстень Оксани, проданий одним із кривдників на луцькому торговиську. А ще привид вельми не любить військових, бо хто з них наважувався спускатися в замкове підземелля, то потім знаходили його втопленим у Стирі з виразом неймовірного жаху на застиглому обличчі.

«За що ж тих військових любити, – посміхався Іван Степанович у думці. – Вони сюди тільки біду приносили – починаючи від Юрія Довгорукого, що шість тижнів тримав в облозі замок Любарта і не здолав-таки його, не подужав мужніх лучан, і закінчуючи німцями та австріяками в час останньої світової».

Оповідали також старожили, коли військові стріляли у привида, то кулі назад верталися. Ще перед світовою приїздила сюди поважна делегація археологів досліджувати підземелля, та чомусь вже наступного дня спішно зібрали вони свої дорожні пожитки – за нажаханими науковцями й слід захолонув.

Але серед тих легенд, що кочували собі із століття в століття, час від часу проступала варта уваги інформація. Тільки ж знову, одні казали, що прокладені підземні ходи аж до Шепеля, Жидичина і Олики, інші те заперечували, бо, на їхню думку, мова йде про ходи з Кафедрального собору Петра і Павла, треті ж напевне чули про підземні коридори до Дубна, Боратина і Забороля.

Частину тих оповідей Іван Степанович потихеньку, як через ситечко, просівав – хай би якою дармовою працею користалися древні князі і як довго б ті підземелля не вибудовувалися, зазвичай, то тривало століттями, проте інженерній тогочасній думці і найупертішим будівничим не осилити було прохід попід річкою Стир. А ще один старожил присьма клявся, що в Боратині, ген з того краєчку, живе дід Варфоломій, який поблизу свого села знає вихід із підземелля і залюбки показати може.

Галицький, картаючи себе у думці, що зводиться на чужий розум, все ж не хотів втрачати бодай мізерний, напівфантастичний шанс – і замовив у господарській частині на наступний досвіток коні. Удвох із помічником вони зважилися-таки не порахуватися з морокою – що там до того Боратина, камінцем докинути.

Ще затемна, ледве бралося сіріти, спускалися вони вуличкою Старого міста, як раптом поміж будинків змайнула постать. В інший час Галицький навіть не звернув би уваги, але ще не закінчилася комендантська година. Звісно, то не його рівня морока, хай те пасе патрульна служба, але цього разу чомусь сам упевнитися вирішив, що то за рання пташка.

– Стій! Перевірка! – він швидко передав віжки помічникові.

Рання пташка, точніше, у сірій світанковій імлі лише темний силует на білому, злегка припалому попелом із димарів, снігові, стрімко зірвалась на біг і пурхнула в арковий прохід між будинками.

Галицький плигнув на ходу із саней і метнувся за втікачем. Їх розділяло кроків зо двадцять, як утікач, перебігши подвір’я, з котячою вправністю стрибнув у сани, які його, очевидячки, вже чекали, і щомоці кінцем віжок уперіщив коня. «Втече, нечиста сила, – промайнула зла думка у Галицького. – Хіба навперейми…»

Він кинувся назад до своїх саней, рвонув віжки з рук помічника та й собі з розмаху потягнув батогом коней. Обоє саней і справді вискочили на одну дорогу, тільки не вийшло навперейми, втікач мчав попереду кроків за сотню.

Двоє саней стрімко летіли безлюдною ще вулицею в напрямку Боратина, мчали легко, мов землі не торкалися, тільки снігу грудки шпурляли кінські копита та закручувалася за саньми снігова потеруха.

«Все-таки толковий у нас господарчий відділ, – похвалив коней у такий спосіб Галицький, прикидаючи оком, як скорочується віддаль до втікача. А як коротшою вона стала удвоє, втікач став раптом на санях на повен зріст і тепер гамселив коня віжками стоячи.

– Що то він? Ідеальна мішень! – вигукнув помічник, виймаючи револьвера.

– Не можна, живим, – застеріг поспіхом Галицький і собі почастував батогом коні, що й так стелилися сніговою рівниною.

Раптом утікач легко, немов цвіркун, стрибнув на спину коня, аж той спіткнувся, але втримався, навіть ще й ходу піддав – тільки сани чомусь відставати стали.

– Обрізав гужі, негідник! – вигукнув спантеличений Галицький.

Кінь утікача раптом стишив хід і, перестрибнувши через глибокий рівчак, поміж дерев рвонув у поле – сани ще ковзонули було, а тоді споперечились і хряснули в придорожнє дерево.

– Приїхали, – сказав крижаним голосом Галицький і натягнув лійці, спиняючи коні. – Свищи його в чистому полі.

Силует вершника ще якийсь час виднівся поміж гілок дерев, а тоді й зовсім розтав у сирих досвіткових напівсутінках.

Спинилися, почали оглядати понівечені сани втікача, з яких сіно розвіяло жужмом, поряд валялася непотрібна тепер обрічниця.

– Ремонту не підлягають, – копнув чоботом спересердя помічник купку сіна, з якого щось вилетіло, схоже на півцеглини, і покотилося снігом. – О!

Він підняв утікачеву згубу і простягнув Галицькому – то була пачка двадцятигривневих купюр, геть новісіньких, ще й папером навхрест переклеєних.

– Непоганий гонорар нам за погоню…

Іван Степанович покрутив у руках знахідку, повернув то одним, то другим боком і тільки невдоволено буркнув:

– Можливо, навіть більший, ніж нам видається.

Примітки

Юрія Довгорукого, що шість тижнів тримав в облозі замок Любарта. – Юрій помер у 1157 р., а Любарт став князем на Волині в 1340 р., через два століття. «Замок Любарта» збудований ще пізніше, чи не у 15 ст. – М. Ж., 25 травня 2024 р.