Лиха звістка

Іван Корсак

Поштар було зам’явся, переступивши поріг Югини, зняв з плеча свою обчухрану сумку і нерішуче переступав з ноги на ногу.

«Іван», – тенькнуло серце господині дому, тенькнуло тихо, як відривається бурулька у відлигу зі стріхи, а тоді падає і розлітається на друзки, – як приносив листи з далеких македонських країв, то ще на порозі його кирзове лице, зморхле й обчухране, як та сумка, роз’їжджалося в широкій, як у доброго господаря ворота, усмішці.

Поштар пошелепав поміж листів і простягнув солдатського трикутника.

– Тут писано «Родині Галицького Івана», чомусь не так, як досі, то я його вам приніс…

Югина хапнула листа з рук поштаря так, мов він міг ще передумати і не віддати, розгорнула, побігла очима:

«Повідомляємо, що поліг смертю хоробрих, захищаючи…» Далі вона не побачила вже, кого мав захищати, бо негадана взялася темінь, звідкілясь впала раптова, мов густе і щільне рядно похапцем хто на світ накинув, звуки кудись поділися, бо останнє тільки почула, як спішно поштар причинив за собою двері, наче боявся, аби біда цього дому не подалася ще й за поріг.

Вона й сама не знала, чи спала цю ніч, чи просиділа, заціпенівши, бо постіль залишалася нерозстеленою.

Спам’яталася тільки досвітком, як сільські півні загорланили навперебій, витягуючи вгору щомоці голови, аж пір’я стовбурчилося на шиях, і будячи останніх найледачіших сплюхів.

Наступні дні й тижні вона нікуди і ні до кого не ходила, на виклики теж з бідою не прибігали, бо поголос поміж людьми, певне, від поштаря пішов – попорає благеньку господарку та сидить чи приляже; інколи навіть каганця несила було засвітити.

Село теж незвично жило, причаїлося і замкнулося саме в собі, очікуючи вістей, які приходили одна гірша іншої. Поштар, жаданий досі гість в кожному домі, тепер ставав усе частіше провісником смерті, що чаїлася у трикутниках заяложеної сумки. Навіть обходити його стали, сахатися, наче чумного, бо похоронки йшли від білих і червоних, з петлюрівських військ і навіть Махна – так уже розклав лихий час свої карти, що по різних краях і арміях порозносило односельців, і нерідко з різних боків окопів цілилися вони один в одного, односельці, частенько ровесники, що разом пасли корів, на одному багатті смажили сало і разом ганяли «свинку» на вигоні.

Так спливали дні, тижні і місяці. Югина жила мов заведений годинник, якому треба просто вицокати своє – і байдуже, коли випрямиться накручена в ньому пружина.

А через півроку на порозі постав Купріян.

Він не знав, що сказати, навіть не привітався, шапки не зняв, просто стояв і дивився на розгублену Югину, котра з подивом звела було брови: а що то за химера вступила у дім, якої не бачила досі й не знала, як і не знала, що слід тут їй учинити.

– Я прийшов… – зняв Купріян шапку й затнувся.

– Бачу, – кивнула головою Югина і далі роздивлялася дивину.

– Я прийшов… Ходімо до нас… До мене, – поспішно і перелякано виправив слово.

Вся кривда, що так довго й ретельно заганяла Югина в якийсь закапелок душі, у найдальшу нірку, ще й попихала її та забуттям затикала, наче клоччям, аби не випурхнула вона і не вишмигнула бодай ненароком – вся кривда кинулася тепер в кров – Югина збуряковіла, хитнуло її було; та все ж вона втрималася на ногах, як і втрималася словом, хоч говорити ще й так бракувало сили.

– Що було, то спливло. Той… загинув, – Купріян далі мовчати не міг, як не здатен був по імені назвати Галицького, майже ровесника. – А ми все ж таки вінчані…

Кров повільно відступала з лиця Югини, та вона все ще не чула і не розуміла Купріяна, тільки думала, що доля людська здатна такими негаданими викрутасами завертіти, таких нав’язати вузликів, що й нігтів та сили забракне їх порозплутувати. І не знайдеться гадалки ту долю забачити бодай за день, і не знайдеться у світі ще мудреця її витлумачити.

Зібрала вона нехитрі пожитки та й потелепала за Купріяном в ненависний бік, ішла, мов на вірьовці її тягнули, – і нехай, думала, має ж колись той годинник вицокати і розпрямитися врешті пружина.