Загадка купюри
Іван Корсак
Звичайну двадцятигривневу банкноту Іван Степанович довго вертів у руках, шелестів нею, складаючи вдвоє, навіть чомусь понюхав – купюра і годі, нічим не відрізняється від інших, таких же, як у його гаманці, і які тепер друкували за розпорядженням уряду тут, у Луцьку, в друкарні Блонка на вулиці Головній; вулиця тільки недавно стала носити це ім’я, дотепер вона іменувалася вулицею імператора Миколи II.
Іванові Степановичу надійшло розпорядження невідкладно розібратися, звідки беруться справжні чи фальшиві гроші, в основному гривні-двадцятки, які валом повалили з невідомого джерела і які все під гребінку знецінювали.
Галицький тер у руках грошову банкноту і так само тер та перетирав поволі думки, відшукуючи ці таємничі джерельця. Якщо то справа рук майстерних фальшивомонетників, то де ж їх алхімічна лабораторія, звідки беруть папір, фарби та інше начиння? Якщо то продовження війни з Україною на делікатних і не зразу видимих фінансових теренах, то які ниточки тягнуться в Луцьк, хто ними, зловтішно і хитро всміхаючись, смикає?
Перший варіант, гадав він, для розслідування дещо простіший, банальні фальшивомонетники десь наслідять і проколються. Куди складніше мати справу з витонченими витребеньками професіоналів, які друкують гривню десь у Тамбові чи Тулі і таємними хитромудрими стежками везуть сюди, цинічно тішачись і знецінюючи тутешній товар, викликаючи справедливе людське невдоволення українською владою, ще такою тендітною, як перший лід за осінніх приморозків. А в цинізмі війни не мав Галицький сумнівів, надивився власними очима, нівроку…
І не лише тоді, коли п’яні муравйовці із розчервонілими від чуття близької, жаданої так спрагло, немалої поживи очима вривалися в Київ. Умертвляючи все живе і все, що рухалося, без розбору, але насамперед у заможніших кварталах, що він бачив на власні очі, вони навіть митрополита Володимира, корінного тамбовця, котрий засуджував український церковний рух, не пошкодували – звісно, спершу почистивши в Печерській лаврі скарбницю. З таким же цинізмом російські «Известия» 7 лютого 1918 року повідомляли, що митрополит загинув «від рук невідомих осіб».
А хіба тільки муравйовці… Антонов-Овсієнко 30 листопада 1918 року у прикордонному місті Суджа на Курщині такими словами благословляв красноармійців:
– Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери… с ними нельзя обращаться, как с порядочными людьми. У нас кровь лучше, сердце – тверже, нервы – крепче… Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России…
З останніх сил вони боронили Київ, куценький підрозділ Галицького разом з Гайдамацьким кошем заліг в Царськім саду, боронилися кілька діб без спочинку, без їжі, хіба снігу похапцем жменею хто вкине у рот… То вже через деякий час він з підосавулом Шиплинським, випадком зустрівшись, все пригадував і докопувався, чи мали вони бодай наймізерніший шанс…
– Лави гайдамаків лежали в Царському саду, – згадував підосавул, відводячи очі, мов то лише він був тут усьому винуватцем. – Сад засипали стрільни з-за Дніпра. Большевики доходили до самого будинку Купецького зібрання, й тоді ми всі з отаманом Петлюрою вискакували та переходили в наступ. Раз наш наступ був такий скорий, що большевики не встигли вскочити на мости, що з’єднували два сади, й там їх багато перебили. Увесь сад був завалений трупами. Це тупцювання на місці без хвилини спокою ні вдень, ні вночі страшенно стомило всіх, а наступи червоних робилися ще більш упертими. Стомлені лежали гайдамаки, відбиваючись від ворога, і в наступ уже не переходили. Втома була така велика, що навіть гайдамаки захвилювалися: «Чому не дають допомоги? Доки будемо тут битися?»
– То було, – згодився Галицький. – Але звідки та поміч узятись могла?
– Хіба словом… Надходили останні дні та останній наш наступ. Отаман Петлюра зібрав усіх нас та звернувся з промовою: «Треба напружити всі сили ще раз!» То була божевільна атака – жорстока та люта. В цій останній атаці багато забили гайдамаків, не було жодного, якого б не зачепила куля. Гайдамаки вже не ходили, а лазили по Саду від утоми й поранень, але жоден не хотів відійти від своїх…
Хоча, не міг відігнати гіркої думки Іван Степанович, гріх очі заплющувати на власну недоумкуватість та безтолковість. Чого тільки вартувало фатальне рішення Центральної Ради від 3 січня, рішення про демобілізацію старої армії, яке геть дезорієнтувало військових. А ще несусвітній вінегрет, як у поганої господині, намішали у військовому управлінні – командири частенько не знали, правою чи лівою ногою ступити, бо одночасно керували Генеральний секретаріат, військове міністерство, генеральний штаб, штаб командування протибільшовицького фронту, штаб Вільного козацтва, штаб Київського військового округу.
Але цього вже не перепишеш – узяв собі та й перекреслив попередній абзац, і тепер так гарненько й каліграфічно, аж голову перехилиш від замилування, все до ладу наново, без помилочки, рівними буквами вивів.
У нього зовсім інша заморочка нині – вирахувати того, хто вельми негаданим рипом стиха точить та дірявить, як плодожерка неокріпле яблуко, так тяжко здобутий, ще зовсім молодий державний плід. Почне він, звісно, з порога, через який у світ ідуть справжнісінькі гроші.
У друкарні Блонка, попри серйозний документ Галицького, охоронець кілька разів підозріло глипнув поглядом на фото, тоді на обличчя, протягнув руками вздовж тіла, мов міряв на виріст, і тільки по тому кивнув на двері.
Інженер в цеху догідливо то справа, то зліва, то забігаючи наперед, тоном бувалого екскурсовода оповідав про друкарські верстати, гортав великі і замашні, мов старовинні Біблії, журнали – відчувалося, що тут дорожать таким гоноровим і тлустим замовленням та зарібком.
– У нас повнісінький порядок – ось записи прибуття спеціального паперу з Німеччини, якого ніхто більше тут не отримує, ось рядочок видачі на зміну, підпис ставлять за кожен грам…
Ще Іван Степанович окинув оком загратовані грубезним кругляком-металом вікна, кількома словами перемовився з робітниками і зібрався на вихід.
«Спеціалістові тут пошманати б», – прикидав у думці, де б у такий час доброго фахівця можна надибати. Вже на порозі відчув він на собі чийсь погляд, як нерідко відчуває кожна людина, і мимоволі озирнувся. То був погляд молодого робітника, в якого щойно він розпитував про тонкощі друку, хлопця зовсім тендітного, наче дівчинка, але який відповідав з достоїнством, зі знанням справи, навіть з деякою зверхністю, як може оповідати фахівець зовсім нетямущому учневі, якому його нав’язали щойно. Але в тому погляді Іван Степанович вловив щось колюче – чи то злість, чи то ненависть, чи звичайну недоброзичливість до перешкоди, яка йому заважала на звичній роботі сповна зосередитися; той погляд, мов швайкою, навиліт низнув Галицького – і залишив по собі якийсь неприємний осад, якийсь накип, що спадає у перевареній воді. «Е, дурниці в голові, – вилаяв сам себе Іван Степанович. – З такою підозрілістю скоро між люди не вийти. Або здалося, або просто робоча людина сердиться, коли хтось швендяє, на її розсуд, без діла, і тільки під ногами плутається».