У гарячці

Іван Корсак

Як уже зовсім здолати навіть разом зі старим і мудрим земським лікарем – вихід знаходила тепер вся теплота і ніжність, віковічно властива для жіночого начала. Шелестіла, сидячи біля постелі, давніми своїми довідниками і книгами, гортала збляклі уже конспекти фельдшерської школи, а ще бігала по сільських бабцях, які зналися на травах і їх припасали за літо, – у воєнний час фабричних ліків водилось не густо, ця біда і тут давалася взнаки.

Вони мало говорили поміж собою, про фронт Галицькому й згадувати нудило, деколи тільки студентські свої придебенції та пригоди оповідав, Югина теж новини якоїсь не мала, які там вже у селі новини… А своє, що боліло та й перегоріло, не годилося зовсім чіпати – загнала його у найдальший закуток душі, і нехай собі там сидить та не ворушиться, не ятрить давню рану, бо заїжджав на півдня в село Купріян, чи в дорозі на фронт чи з фронту, переказували Югині, побув у своєї матері, а до неї й на поріг не ступив, наче й на світ білий вона не з’являлася.

Деколи тільки, переказуючи свої сміховинки студентські, Галицький поміж словами міг покректати:

– Ото набралися ви зі мною мороки, – й відводив винуваті очі.

– Нічого, нічого… Слухатися, головне – режим, – наказувала суворо й повчально Югина, як стара вчителька першачкові, аби якоїсь каверзи раптом не втяв, і дивилась на нього зверху вниз, як дивляться короткозорі поверх окулярів, хмурячи невдоволено брови, тільки тих окулярів на переніссі, для повноти картини, фельдшерці ще бракувало.

Тиждень Галицькому фельдшерка взагалі вставати заборонила, наступного тижня він уже дибав кімнатою, а ще за кілька днів дозволила навіть на подвір’я виходити. Югині відпала потреба тепер чатувати хворого, але прибігала все-таки раз-другий накинути для певності своїм оком.

Коли вкотре навідалася під вечір, то, ледве відчинивши хвіртку, перш своїм очам не повірила і спинилася, наче вкопана: Галицький рубав дрова. Він саме замахнувся було на поліно, здійнявши сокиру над головою, але так і застиг, забачивши фельдшерку.

– А то що за диво?! – визвірилася Югина, і очі в неї з обурення зашкварчали. – Ану марш у хату!

Іван Степанович повільно поклав сокиру і, опустивши винувато голову, покірно почалапав у дім, а Югина йшла слідом і чистила та костерила порушника режиму останніми словами, що тільки спадали на гадку.

– То є голова, то є тяма… Шви ледве затягуватися почали, то ти хочеш тепер знову біди? Нащо ж тоді моя праця… – вона й не зчулася, як зі злості на «ти» перейшла.

– Та ж сирість у хаті, пліснява вже береться, от і хотів пропалити, – виправдовуючись, бурмотів під ніс собі Галицький.

Оте виправдальне й нахабне бурмотіння остаточно зірвало фельдшерку, очі тепер у неї вже іскри кресали, і більше вона не здатна була стримуватися:

– Віл! Бик! Корова! Я б тебе січкою пасла…

Чи то обіцянка такої розкішної вечері, чи сам тон, що наближався до жіночого вереску, але тепер уже зірвався Галицький.

– То-то я… віл?.. – перепитав було стиха, але таким грудним і загрозливим голосом, повільно встаючи, перепитав голосом, навіть для самого себе незвичним, що наростав як далекий грім, який наближається, дужчає і от-от рокотітиме на повнісіньку силу. – То-то я віл?!.

І він ухопив в оберемок Югину, притягнув до себе з такою силою, що та тільки мишою пискнула – ще вона пручатися почала, руками якось відгрібатися, як загрібає потопельник невправно, але сила її поступово танула, в’януло й обм’якало тіло, аж доки вони удвох не стали повільно на ліжко хилитися.

А далі обоє вони були потопельниками, занурюючись в голубу і теплу глибінь, безтямними і зшаленілими, вони відпливали все далі й далі від усього світу з його метушнею і марнотою, хіба лише сонячний промінь пробивав неймовірну товщу води та зрідка зблискував і вигравав – вони були одні-однісінькі в цій безконечній і лагідній голубіні…