Перший гонорар

Іван Корсак

Через два дні у ломбарді Григорій зустрів Михайла Василюка без особливого здивування, проте з приязною посмішкою, що тлустим кружальцем розбігалася повнуватим і по-дитячому рожевуватим його обличчям.

– А, вчені мужі із захмар’я Олімпу… Проходь.

Вони одразу ж перейшли до справи у тісному закапелку Григорія, де й розминутися важко, хіба на пальчиках якось витягуватися.

– Отже, будеш нам помагати? Хоч трішки, впівтона, впівноти вловив ідею?

– Та я не по ідею прийшов, а по кусень хліба, – зітхнув тяжкувато Михайло, мов до цього засапався кріпко, а оце віддихався щойно. – Я – позаполітичний щур, архівний, якому деколи сниться професорська мантія. Мені підзаробити чимось, аби не околіти, доки ще ту мантію не пошили.

– Нам якраз бракує фахівця твого ключа, – м’який та добродушний тон Григорія враз затвердів. – Невідкладно маємо видати книгу і дві популярні брошури. Люд московський, якому тут жити судилося, має врешті відчути, що він не викинутий непотребом на сміття, не забуте всіма байстря і не приблуда, бо кордони Московського царства далеченько іще на захід, з царством Польським, звичайно, включно. А гонорар, Михайлику, у нас принаймні вдвічі більший, аніж у будь-якому тутешньому видавництві.

– Грицю, не за тим я прийшов, – чомусь тихо, мов боявся, що їх підслухають, відказав Михайло. – Я такого не зможу, то не моє, бо не все втямив у набалаканому тобою і не з усім згоден. Така писанина буде нещирою, лукавство світитиметься, як грішне тіло крізь марлеву одежину. Мені, якщо можеш, дай щось простіше – навантажити чи розвантажити, отаке собі принеси-подай…

– А щоб твого діда кобила вбрикнула, – Григорій по тому смачно лайнувся, як бувалий вуркаган, з вивертами та вихилясами і, відхилившись на спинку стільця, взявся розглядати товариша, мов ото вперше його побачив, навіть голову сорокою цікавою перехилив. – Ти ж інтелігент, без п’яти хвилин учений, «принеси-подай» я не насмілюся навіть запропонувати. Та й не маю чогось такого…

– Як подумаєш, то знайдеш, – буркнув Михайло, мов то з нехоті та лінощів йому відмовляють.

– Тебе що, сюди в ломбард – чужі ношені ганчірки і бабусині весільні обручки оцінювати?

– Крий Боже, помилуй мене, – простогнав гість. – І не тямлю, і на біду чужу не матиму серця дивитися – сюди від добра рідко приходять.

– Ти мене втомив витребеньками… Невже тобі краще, як міським хлопчакам, за копійки листівки розклеювати?

– Вже тепліше, – кивнув Михайло, але без видимої охоти. – Кваліфікації стачить. А ще?

– Де ти вирвався на мою голову! – скипів Григорій, і повновиде лице його аж зашарілося, як від сороміцького слівця у дівчини, що вперше прийшла на сільські вечорниці.

– За нема і суду нема, – мукав і м’явся гість.

– На! – ляснув пачкою якихось листівок розгніваний господар. – Хоч з’їж, хоч розклей!

«Москва обновленная засияет!» – ковзнув оком Михайло по верху листівки і сидів далі незрушно, мов зважував подумки кожен гріш, у який обійдеться йому новий клопіт.

– Отам за спиною, у куточку, клей – і йди з очей, бо до гріха доведеш. А завтра – по розрахунок, – Григорій знову полагіднішав, і знайома посмішка з маленької тлустої цятки розпливалася у велику і масну.

Михайло на новій роботі спершу почувався ніяково, здавалося, на нього всі дивитимуться, тим паче, можуть трапитися знайомі. Але небавом ту ніяковість як злизало, він не потрібен насправді нікому; перехожі собі човгалися мимо нього, приклеївши погляди до тротуару, у звичних щоденних мороках, візники вигадливо закликали тих же заморочених пішоходів зекономити підошви, життя текло узвичаєним буденним річищем. Розбурханий Київ був увесь тими листівками обклеєний, чорно-білими й кольоровими; низ ліхтарів і двері під’їздів, стіни будинків і навіть стовбури каштанів – все рясніло й рябіло трудами нащадків сивого Гутенберга.

Мабуть, близько двох десятків встиг Михайло тих листівок розклеїти, а тоді, роззирнувшись сторожко й обачно, шмигонув пустотливою мишею в двері найближчого магазину. Добру чверть години він діловито окидав поглядом, здивовано піднімаючи брови на захмарні ціни жіночих суконь, які йому не було для кого купляти, прискіпливо приглядався до блузок, навіть пальцями мацав та язиком інколи прицмокував із виглядом бувалого і вельми досвідченого знавця. Ціни справді були на розлогому вельми привіллі, розмашисто гуляли і гонорово, тож Михайло почувався, як у дитинстві, на саморобній гойдалці під дідовою грушею: то опускався вниз – і аж в душі підсмоктувало, то здіймався вгору – і тоді дух забивало від зачудування й переляку.

Так само врешті, як миша, вислизнув Михайло з магазину й, озирнувшись та не помітивши чогось підозрілого, шихнув решту листівок в ящик для сміття.

Наступного дня, як зайшов у ломбард, Григорія застав веселого і смішливого.

– Ось твій гонорар, – кинув гроші на стіл, і ті ковзнулися, як по льоду, через всю його поверхню. – Тут за двадцять дві листівки. А решту, двадцять вісім, що ти вкинув у кошик, наші люди вже самі розклеїли.

Щоки в Михайла нараз зашарілися, немов був він занадто близько від шпаркого багаття, що жваво потріскувало і витанцьовувало, вививалось і хилиталося червоними язиками полум’я.