Зустріч у ломбарді
Іван Корсак
Михайло Василюк навіть на порозі ломбарду не позбувся відчуття провини, що занудно і млосно, мов під ніготь загнана скалка, мучила його сумління: він ішов здавати в ломбард старовинний бабусин перстень, хоча обіцяв їй ніколи не продавати чи дівати деінде, а тільки передати у спадок дітям чи, навіть краще, онукам. Але він не мав чогось іншого здати, зате мав бути у цьому вельми популярному в нинішні часи закладі рівно за чверть години до закриття.
Михайло подав у віконце перстень, все ще картаючи в душі себе, і навіть образився на літню жіночку-приймальницю, що байдуже буркнула:
– Зараз вийде оцінювач.
Чоловік, що мав назвати ціну єдиному сімейному скарбові, високий і широкоплечий, дещо не по літах повнуватий, в елегантному костюмі, сліпучо-білій сорочці та зі смаком підібраним метеликом, нагадував артиста оригінального жанру, тільки руками раптом розвів, і щира посмішка мало не до самісіньких вух розтяглася обличчям:
– А де ти тут взявся, Михайле?
– Григорій?!
Михайло аж рота розкрив, мов справді був перед ним не давній товариш, а фокусник, що ось-ось має негайно вже тут, перед ним, витворити негадану чудасію.
– Ось, приніс, – розгублено показав рукою на приймальницю.
– Та я тебе вже півроку, гадай, не бачив, – не переставав тішитися оцінювач, університетський однокурсник Грицько Сазонов. – Де ти, що робиш, в яку шпарину заникався?
Михайло теж не менше був подивований, не очікував випускника історико-філологічного саме в подібному закладі зустріти, із яким студентського кулешу не один казан з’їли.
– На нашій кафедрі роботу шкрябаю. Дошкрябую, – поправився було.
Григорій стиснув гостя в обіймах так, що аж у плечах у того хруснуло, а тоді засміявся:
– Бачив я, якими очима ти мій костюм оцінював – буржуа, мовляв, та й годі. Тепер цим словом лаються, а дарма, Ану показуй, з чим заявився.
Він поволі і довго крутив перстень у руках, а тоді одказав, крутнувши головою:
– Камінь нехитрий, а от візерунок на колечку доволі оригінальний. Загалом же багато не вартує. А скільки ти хочеш?
Забачивши, як спохмурніло Михайлове обличчя, Григорій раптом запропонував:
– Може, я краще тобі позичу, навіть значно більшу суму?
– Позичають чужі, а віддають свої, – зітхнув Михайло.
Їхню мову перебив поштар, що саме нагодився.
– Хто тут Супруненко? Телеграма.
– Давай сюди, то для мене.
Григорій розписався, а як поштар був уже за дверима, Михайло здивовано перепитав:
– Ти хіба прізвище поміняв?
– Та ні, то для товариша. Телеграфують, що тітка виздоровіла й ліків уже не треба. Йому ж мороки менше, – пояснив Григорій, але якась прикрість та невдоволення змайнули у голосі. – Слухай, в мене хвилин за десять робочий день завершується, давай десь вип’ємо кави.
У напівпорожньому залі, в куточку, їм розмовляти було затишно – Григорій таки не стримався шиконути, замовив як на ці часи доволі розкішну вечерю.
– А тепер розказуй, як ведеться, над чим голову сушиш.
– Які в мене можуть бути новини… Я наче в підводному царстві: десь там, зверху, шторми і тайфуни, перевороти і революції, мерехтить, як на екрані дешевенького сінематографа, зміна влад, а в мене неймовірна, віковічна тиша та спокій. А ще архівний порох: пишу роботу про Софію Вітовтівну, про унікальну як на жіночу тамтої епохи долю – починаючи від випадкової закоханості у Василія, сина Дмитра Донського, якого доля закинула в хороми її батька в Луцьку, так би мовити, з доставкою додому, аж до того часу, коли Софія очолила оборону Москви від татар і таки зуміла витримати жахливу навалу. Тема дуже цікава, гадаю, через півроку завершу, от якби тільки їсти сім’ї стачало – платня, сам розумієш, у мене ще не професорська.
– А що ж тобі там робити після Соловйова та Карамзіна, інших стовпів історіографічних? – крутнув головою, аж трясонулися щоки, Григорій і, відставивши келих, випрямився та згори вниз подивився на товариша, як бувалий півень на мале нетямкувате курча. – Там же все писане-переписане… Хоча ти мене заінтригував на повну котушку – як-не-як, я москвич у трьох поколіннях, то тільки батька перед світовою війною в Київ на роботу перевели.
– Писане, Грицю, та не все, – не знітився Михайло під надто твердим і самовпевненим поглядом. – І дещо не так.
Михайло поклав виделку, витер серветкою руки та склав її акуратно вчетверо, і, примруживши одне око, мов цілився з рушниці, кинув знизу вгору насмішкуватий погляд:
– Давай-но згадаємо дещо з третього курсу. Поїхали: далекого 1382 року московський княжич Василій, син Дмитра Донського, подався в Орду домагатися великокняжого столу. Ординці затримали Василія аж на два роки: не відпустимо, мовляв, доки боржок данини ще батьків не віддасте, дрібниці якісь, лише 8000 рублів сріблом. Зрештою княжичу вдалося втекти в Молдавію, а тоді в Луцьк, чи, точніше, за тодішнім йменням – Лучеськ Великий, де знайшов надійний прихисток у замку Любарта, в тодішнього правителя цього краю Вітовта. І не лише прихисток. У Вітовта донька підростала, Софія, красуня писана, освічена прекрасно, багатьма європейськими мовами вільно володіла. Василію і Софії – обом по п’ятнадцять, обоє із знатних родів, тож покохали вони одне одного і згодом одружилися. Рідкісний випадок шлюбу на такому рівні – коли поєдналися по любові, а не за політичним розрахунком.
– Нівроку, серйозне відкриття, – Григорій так само дивився згори вниз, тільки ще руки на грудях склав, мов із нього, з натури, бюст саме зараз ліпити зібралися. – Якби я був на захисті твоїм опонентом, ой, нагоріло б тобі…
Михайло мовби й не чув насмішкуватого тону цього задираки, дивився мимо Григорія на молоденького і тонкого, мов бичілно від батога, скрипаля в куточку, що награвав так тихо, наче у нього чомусь бракувало сили. Михайло дивився і вів собі далі, мовби зовсім не з Григорієм оце розмовляв.
– Багато води відтоді втекло у Стирі, що біжить попід замком Любарта, та й у Москві-ріці так само. Вітовт скликає перший з’їзд монархів Європи, прообраз майбутньої європейської спільноти, а донька народжує діток, бавить онуків. Отож момент перший – моральний. Лучанка Софія Вітовтівна – дружина Великого князя Московського Василія І, мама Великого князя Московського Василія II, певний час фактично править Московською державою, рідна бабуся государя всія Русі Івана III…
– Чекай, чекай, приятелю, ти куди це ведеш? – зверхність та іронію у Григорія наче вітром здуло. – Нарешті починаю впізнавати автохтонного малороса і здогадуватися…
– Тяжкувато буде тобі здогадатися, – дивився Михайло так само на скрипаля, що виводив смичком вельми старанно, наче школяр, який на гарну оцінку з усіх сил хоче виконати задану вправу. – І ось чому. Розбираючи господарчі документи маєтностей Луцько-Острозької єпископії Кирила Терлецького, я натрапив на два листи зовсім не господарського характеру – і в мене шпари в руки зайшли, наче з морозу. Не відаю, яким рипом ті листи туди втрапили, але то були листи Софії Вітовтівни до батька після їх зустрічі в 1427-му. Два роки уже вдова, при малолітньому синові, якому присягнуло Московське царство, фактична правителька держави Софія задумала значні реформи і радилася з батьком.
– О, то вже інші пиріжки, – посерйознішав Григорій. – Радий, що роботу готуєш не халявну, пишучи-переписуючи чуже. Давай по пару грамів, а то страва схолоне.
Вони постукалися келихами, і якийсь час Григорій тільки сопів, пораючись над тарілкою, – відчувалося, що зайва вага таки йому не на користь. Скрипаль все ще сумлінно трудився над заданою йому вправою, хоч були у його мелодії якась дивовижна цнотливість та дитяча наївність, які навряд чи матиме досвідчений музика, та й він сам, коли виросте і змужніє.
– А щодо реформ, – озвався Григорій, не встигнувши навіть ковтнути, – то сьогодні вони у стократ більше потрібні, аніж навіть у ті часи. Ти хоч деколи виринаєш із глибин своїх наукових на грішну поверхню та газети хоч раз в тиждень читаєш?
– Читаю, – мляво і знехотя відказав Михайло. – Але з таким апетитом, як би їв страву без солі…
– Отож-бо, а якби деколи бодай появлявся у поважних товариствах, то зустрічалися б ми не раз на півроку. Я, для прикладу, входжу в монархістське товариство і не криюся з цим, хоч яка чергова влада входить у Київ і які прапори на Хрещатику вішає.
– Постоли сплели твоїй монархічній ідеї. Керенський хряснув трон, а більшовики сім’ю Романових розстріляли.
Уперше в очах Григорія змайнув якийсь незрозумілий хижий блиск.
– Керенський – балаболка, червоні страшніші. Але й те минеться, як тяжка форма корости, тільки чухатися доведеться вельми довго. А Романовими все на брехні і крутійстві будовано. Розумієш, цій країні потрібен стальний кулак, інакше вона розповзеться, як зігнилий лантух. І друге. Зараз земля кругом горить, усі з усіма чубляться. Але хто реально воює? Кулемети, гармати та солдати з гвинтівками? Ні. Воюють насправді гроші. Зараз вони в Колчака, весь золотий запас Росії, більше півтисячі тонн. І під Колчаком увесь Сибір уже, й Урал, до Волги стрімко доходить. А там, дасть Бог, і до Москви недалеко.
– Прекрасна ідея, – покивав головою Михайло, досолюючи страву, бо досі ще не зродився кухар йому пересолити. – І головне – перспективна. Почистимо трішки старе імперське корито, підмалюємо і вважатимемо модерним лінкорном.
– Не підмальована, а оновлена держава, – щиро образився Григорій. – Ти не гірше мене обізнаний, що натворила попередня династія. Клялися: Святая Русь! А в тій святій живцем замуровували митрополитів, як от Арсенія Мацієвича. Та яка ж вона, зрештою, Русь, це тут, де ми чарку з тобою п’ємо, Русь споконвічна. Навіщо було красти на посміховисько бодай трішки освіченого люду чуже ім’я, коли своє звучить куди прекрасніше – Московське царство! Монархи коронуються шапкою Мономаха… Кумедію замість коронації ламали, і годі, бо в будь-якому університеті, звісно, не нашому, скажуть, що насправді та шапка є дарунком моголо-татарського хана Узбека і аж ніяк не від константинопольського імператора Костянтина Володимирові Мономаху. Бо тому Володимирові у час смерті цього імператора лише два рочки було і київський престол хіба міг приснитися. Трьохсотліття дому Романових, якого дому? Перший Романов насправді носив прізвище Кішкін, Петро І насправді був сином німецького аптекаря, в Катерини II – ні краплі російської крові, а в останнього імператора – Миколи II – аж одна сто двадцять восьма її частинка. Нащо ж нам брехлива і вигадана батьківщина, коли маємо свою, рідну й прекрасну? Ось тому, пане Михайле, потрібні нова династія і новий трон. І тоді Росія засяє новим світлом, властиво своїм.
– А далі? – раптом рвучко і швидко перепитав Михайло.
– Московське царство в межах колишньої імперії 1914 року. І п’яді більше не хочемо.
– Оригінально. Як мовив один дід у нас у селі: ліз по лєстніце, а впав із драбини.
– А ти, думаєш, оригінальний? У нас кожен інтелігент, тобі подібний, має бути лише демократом – інакше в неповноцінні запишуть.
І Григорій засміявся, щиро й від душі, в нього аж метелик на сорочці вверх-вниз повзати з того почав:
– З тебе могорич, як переможемо… Бо то на халяву першопочатки нової історії двох континентів дізнався. Нотуй, для чергової наукової роботи знадобиться. Ти ж, судячи з усього, історик не липовий, якщо листи бозна-якої давності вполював. Ану обіцяй, що накриєш поляну?
– Обіцяю, – слухняно відказав Михайло, і вони ще раз постукалися келихами.
– І ще одне. Якщо нашу ідею сприймеш бодай частково та захочеш нам помагати, то це тобі десь запишеться. Дуже скоро нам потрібно буде багато освічених кадрів – від урядовців тутешніх до ректорів університетів, – Григорій довго дивився в очі товаришеві, так вдивлявся, як видивляються крізь укриту ласівцями віконну шибку: а що ж там діється за вікном.
…Пізнього вечора, а точніше – вже ночі, Михайло виконував побажання товариша нотувати новітню історію: писав донесення в розвідуправу УНР, куди і кому посилалася телеграма з Луцька про нещасну тітку, якій потребувалися ліки.
Він довго й ретельно писав, перечитував написане, а на завершення так само ретельно й неспішно порвав того аркуша з рапортом; тоді ще довше дивився, як палахкотить у грубці папір з його творінням. Тут звичним донесенням ніяк не обійтися, треба доповідати усно. Йти чи не йти в подвійні агенти, які ризики і які переваги, яка легенда, моделі можливої поведінки, що насамперед слід до уваги брати і ще чималенько такого, що вимагало копіткого аналізу і максимального передбачення.
Примітки
Вітовт скликає перший з’їзд монархів Європи – з’їзд короля Ягайла та імператора Сигізмунда у Луцьку був звичайною робочою зустріччю правителів, котрі зустрічались і перед тим багато разів. Вітовта, котрий не був правителем, а тільки губернатором Ягайла у Литві, покликали на з’їзд заради чемності – забезпечувати справжніх учасників медом і м’ясивом. – М. Ж., 26 травня 2024 р.
Лучанка Софія Вітовтівна – де народилась Софія, наука не знає, але точно не в Луцьку. – М. Ж., 26 травня 2024 р.
вважатимемо модерним лінкорном – лінкором (лінійним кораблем)? – М. Ж., 26 травня 2024 р.
моголо-татарського хана Узбека – моголами звались правителі Індії в 16 – 19 ст. Тобто вони з’явились через два з половиною століття після Узбека. Узбек не бува ані могольським, ані монгольським ханом. І далі про московських правителів – усе суцільна ахінея. – М. Ж., 26 травня 2024 р.
обіцяй, що накриєш поляну – «накрити поляну» – це бандитсько-рекетирський вираз початку 21 ст., значить: «влаштувати частування, пир». В 1918 році ніхто б цього не зрозумів. – М. Ж., 26 травня 2024 р.