Розкажу наступного разу...

Іван Корсак

Мабуть, із тиждень уже збіг, відколи Василюк, віддавши першу частину своєї незавершеної ще роботи про Софію Вітовтівну, не заявлявся до Сазонова. Тож Григорій тільки кліпнув здивовано кілька разів повіками, мов забачив на порозі привида, тоді рвучко обняв і постукав дружньо по спині Михайла своєю долонею-лопатою.

– От уже потішив, дяка тобі красна… Бо я тут, поміж ношеного барахла і чужих спадків, уже зовсім прокис.

Михайло якось випручався з обіймів – від того дружнього плескання в нього затріщали ребра та загуло в грудях, як у порожній бочці.

– Трясця б на тебе, – висварився на товариша. – Після твоїх ніжностей хіба до костоправа…

– Я все-таки випускник історико-філологічного, – пропускав мимо вух те буркотіння Григорій, гортаючи рукопис Михайла. – Тут багато цікавих документів, про які, окрім вузьких фахівців, більшість люду і на Московщині, і в Україні просто не знають. А от висновками своїми, отим цементом, що з’єднує брили-фрагменти, роботу ти, парубче, геть покалічив. То не цемент, звиняй, то звичайнісінькі наукові шмарклі.

– Про що ти? – звів брови угору Михайло, аж вуха у нього ворухнулися.

– Дивись, – поплював на пальці Григорій і став швидко гортати рукописа. – Ось ти наводиш угоду, про яку чималенько освіченої публіки навіть не здогадується. В договорі від 1427 року великий князь Іван Федорович Рязанський зобов’язується таке:

«Я, князь великий Иван Федорович Рязанский, добил челом господину господарю моему, великому князю Витовту, отдался ему на службу: служить мне ему верно, без хитрости и быть с ним всегда заодно, а великому князю Витовту оборонять меня от всякого. Если будет от кого притеснение внуку его, великому князю Василию Васильевичу, и если велит мне великий князь Витовт, то по его приказанию я буду пособлять великому князю Василию на всякого и буду жить с ним по старине. Но если начнется ссора между великим князем Витовтом и внуком его, великим князем Василием, или родственниками последнего, то мне помогать на них великому князю Витовту без всякой хитрости. А великому князю Витовту не вступаться в мою отчину, ни в землю, ни в воду, суд и исправу давать ему мне во всех делах чисто, без переводу: судьи его съезжаются с моими судьями и судят, целовав крест, безо всякой хитрости, а если в чем не согласятся, то решает дела великий князь Витовт».

В тому ж році подібна угода укладена і з великим князем тверським Борисом. Тобто, звичайнісінька васальна угода тих часів, бо Москва втрапила у васальну залежність від Вільнюса й південної столиці Лучеська Великого, Луцька по-теперішньому.

– А хіба я інше стверджую? – знову подивовано вухами ворухнув Михайло. – Це достеменний документ, його досі ніхто не піддавав сумнівам. Стосунки тодішньої Литви й України особливі якісь складалися… Там, знаєш, такий шмат спільної долі, за який ні литовцям, ні українцям не соромно. Як раніше Ольгерд під Синіми Водами на чолі литовсько-українських військ розбив татар, так Вітовт разом із Ягайлом на чолі литовсько-українсько-польсько-білоруського війська в 1410 році розгромив німецьких рицарів під Грюнвальдом. У битві цій львівська хоругва, себто підрозділ вояків, йшла під знаменом, на якому жовтий лев спирався на синю скелю, під синьо-жовтим знаменом, як зараз в УНР, йшли волиняни, пліч-о-пліч бились кременецька, київська, новгород-сіверська, ратнівська та інші хоругви. А ще Вітовт налагоджував ремесла й торгівлю, запроваджував магдебурзьке право, будував фортеці й міста – тож він заснував Білгород, Каравул, а ще Хаджибей, місто-порт, яке одна блудниця зі щеттінських кривих провулків на ймення Катерина II перейменувала в Одесу; мовляв, і вона орала.

Двері в їхню затісну кімнатку нагло прочинилися і вигулькнуло з-за порога миловидне личко молодої циганки.

– Мій дорогенький, – заспівало протяжно і жалібно личко, зблиснувши двома рядами золотих зубів. – Я вже жду вас, не діждуся, а ви так довго ціните… Певне, вельми щось дороге.

– Ще й яке, – буркнув, суворо звівши брови, Григорій. – Дорожчого не буває.

– А в мене дитина плаче, – торохтів горох із-за золотого паркану зубів. – Груди он тріскають…

І полізла за пазуху вже було за доказами, що справді дитя їсти хоче.

– Вибач, зараз вернуся, – засміявся Сазонов, встаючи. – Інакше не відчепиться.

Як вернувся Григорій, то несподівано змінив тему.

– А знаєш, багатьом, в тім числі нам, росіянам грішним, треба повчитися у циган. У Румунії чи Болгарії, в Україні чи Польщі швидко звикають вони до поваги звичаїв того краю, не вимагають для справ державних, чи суди які там правити, конче своєї мови, хоч власної не занедбують, як і пісню чи танець. Нагадай, на чому вона нас перебила.

– А на тому, що до збудованого українцями або литовцями якась зайда клеїть свою етикетку – приший кобилі хвіст…

– Та що ти верзеш, чоловіче! – Григорій розмахував своїм грубезним вказівним пальцем, немов поліном, у себе над головою. – Як Московщина поглинає Україну, то агресія і брутальне загарбництво, а як Литва – то братерське єднання, цілування і милування…

– Стривай, смію нагадати: литовські князі шукали підтримки у тутешнього люду. Вони поважали традиції і звичаї, Лучеськ став південною столицею, діловодство вели здебільшого давньоруською, себто українською мовою, чимало можновладців прийняли православну віру – серйозніші за мене науковці твердять, що було збережено традиції Київської Русі, а ще інші вважають, що то не чужоземне формування, а відновлення руської держави.

У дверях їхньої комірчини раз і вдруге показалося кисле і примхливе обличчя приймальниці ломбарду, всім виглядом нагадуючи, що час завершувати балачки, бо там люди чекають, аж доки Григорій не визвірився:

– Сліпа, що товар оцінюю?!

Двері хряпнули і більше уже не мали відваги відчинятися.

– І то ще не всі перли, мій сизий голубе, – Григорій, переставши розмахувати своїм грубезним вказівним, тепер націлив його, як пістоля, на Михайлову голову, мов зібрався колегу за провину встрелити. – А як у тебе постає Софія Вітовтівна? З простої баби, що дев’ятеро діток прикотила, ти робиш якусь місіонерку, просвітительку… Бачте, вона мріє з бандитського Московського царства, що живе винятково грабежем чужої землі і розбоєм, з напівкочовим, диким і поруйнованим дурними правителями народом, Софія гадає створити цивілізовану європейську державу. Хіба не так?

– Звісно, не так. Нема в мене подібного, і не прибріхуй. Зате постає справді високоосвічена молода людина, що багато світів встигла побачити, знавець низки європейських мов, вона справді мріяла і робила для просвітництва чимало. За чоловіковим, князя Василія I, заповітом, разом із батьком Вітовтом стали вони регентами малолітнього Василія II і до десятка років була Софія реальною правителькою Московщини. Шкода, що не все тільки встигла.

– Я йому про Хому, а він мені про Данила… Я згоден, що це була грім-баба: чого варта тільки картинка, коли Софія на весіллі прилюдно здирає золотий пояс із Василя Юрійовича, сина звенигородського князя, – за переказами, той пояс, колись викрадений, належав московському княжому домові. І не побоялася, що хтось спересердя мечем ненароком змахне, голова м’ячиком покотиться, як і не побоялася наступної ворожнечі цих княжих домів. Я про інше, в тебе якось так все виходить, що в дикий відсталий край приїхали мудрагелі з литовсько-руської держави, і тепер тільки з їхніх вуст істина може глаголити…

– Стривай. А чого це тебе так цікавить саме Софія Вітовтівна, і ти, як реп’ях, за неї вчепився? – кольнув, як шилом, розгніваний Михайло. – Наче прибуток ломбарду від неї тепер залежить?

Григорій відповів не одразу, він якось обм’як, наче на плечі йому важкий лантух накинули, пересмикнув навіть плечима, мов насправді поправляв того невидимого лантуха.

– Зачекай трішки… Може навіть, наступного разу я все розкажу… Архангел Михаїл нас береже…

Примітки

Вітовт разом із Ягайлом на чолі литовсько-українсько-польсько-білоруського війська – все неправда. Командиром був Ягайло, Вітовт командував одним із загонів. Сили були польські і литовські, ніяких «українських» чи там «білоруських» військ не існувало. – М. Ж., 26 травня 2024 р.

блудниця зі щеттінських кривих провулків на ймення Катерина II перейменувала в Одесу – все неправда. Катерина 2-га була не блудниця, а імператриця Російської імперії (і одна з найуспішніших правительниць, які були після Семіраміди і перед Голдою Меїр). Родом вона була із князівства Ангальт-Цербст і в Штеттині, здається, ніколи не бувала. Хаджибей ніякий Вітовт не засновував. Маленька турецька фортеця Хаджибей була заснована хіба що в середині 18 ст. Катерина 2-га її не перейменовувала, а наказала розпланувати нове місто поруч. – М. Ж., 26 травня 2024 р.