У трикутнику
Іван Корсак
По Михайловому від’їзді ще довго Галицький перекидав у думці мету товаришевого вояжу – чи й справді, як спересердя штрикнув, оповісти йому хотів про село та Югину, чи просто начальство Івана Степановича вирішило ще раз накинути оком на його роботу.
А з тим начальством у Галицького не все і не завжди ладилося, чого гріха таїти, інколи бракувало в нього витримки перемовчати несправедливість чи навіть присікування. Заробив на горіхи він минулого разу, як невдало пояснював перебіг слідства. Він було взявся доповідати про перестороги, чому досі не розслідувано справи про появу надлишкової гривні, яку замовляла міська управа, та полковник, невисокий і навіть не сивий, а весь білий, мов йому голову хто борошном обсипав, уколов його крижаним поглядом.
– Балачки, як слід не займаєтеся.
Ледве зібрався Галицький на слово у захист, як йому не дали й спам’ятатися.
– Ви просто собі влаштували спокійне життя, – від очей полковника посунуло холодом, як низом крізь навстіж прочинені двері в лютневу стужу, хіба тільки пара клубами не котилася від землі. – Молодій державі тиху підлість чинять серед білого дня, а ви собі там по кав’ярнях можете ошиватися!..
Він слухав, виструнчившись, і ледве стримував себе. Галицький знав, що за жорсткість полковника цінували, він навіть сам якось нахвалявся, що сімнадцятеро віддав під суд, а восьмеро під трибунал, але й так само знав, що і в світову, і в уенерівські часи полковнича нога рідко ступала далі штабного порога. Але Галицький не міг знати, що крім схожих поточних зустрічей, він матиме ще дві, які він вкарбує у пам’ять.
Як виб’ють денікінці петлюрівське і галицьке військо з Києва, а чотирнадцята армія червоних прорветься через Ольгопіль і Сквиру до Житомира, відступатимуть вони на Поділля, а згодом ще й на Волинь – біла російська армія натисла з півдня, червона російська армія з півночі й сходу, польські війська з заходу, а ще близилася невідпорно холодна зима. Хтось ішов по снігу в черевиках, з яких голі світилися пальці, в багатьох просто ганчір’ям обмотані ноги, тиф косив останні ряди швидше кулеметів разом з гвинтівками.
Галицький бачив, як знеможені й хворі падали в сніг, хтось благав пристрелити, та мимо проходили побратими, ховаючи очі й стиснувши зуби, вони відверталися, аби бодай поглядом не зустрітися… Ще багато мине зим і весен, доки історики ту біду наречуть трикутником смерті. Він ішов і думав, чи знатимуть згодом на цій землі про тих, хто лишився в снігах, чи оцінять їхню жертовність – вони ж не пішли десь чуже заграбастати у чужих краях, в останніх предсмертних судомах вже вихолонулими й скоцюрбленими пальцями, під змішаним з кров’ю снігом, вони гребонути могли хіба востаннє ту землю, яку орали й боронували, що дітям, доглянуту, хотіли лишити. І якщо знатимуть і, чого доброго, поцінують навіть, то чи не протринькають у чварах, як вже бувало, бризкаючи слиною один на одного, не профукають і не проциндрять те, за що такою монетою плачено – ту монету не викопати десь із найглибших копалень, не просіяти і не провіяти, не промити у проточній річковій воді, не виплавити навіть у найгарячіших печах; вона тільки раз дарована і розміну не підлягає.
То вже потім йому розкажуть про лист Петлюри в Міжнародний Червоний Хрест «в ім’я людяності рятувати українських молодих людей» і про неспішну відповідь з Бухареста, що «мають вони найперш рятувати денікінців». А ще колись Галицькому покажуть копію доповіді головного лікаря УГА Бурячинського:
«Наша армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня, але мандруючий склад трупів». Але цей мандрівний склад, без набоїв і медикаментів, без одягу та їжі, на подив супротивників ще боронився відчайдушно, закопуючись в землю й сніги, мов звідти брав невидиму й незнищенну силу, боронився водночас проти трьох ворогів, кожен з яких окремо був неспівмірно дужчим.
Чого ж воно так, думав Галицький, діється на білому світі, що живий народ має ще комусь доказувати, що він таки насправді живий… Консул Франції Енно може собі наприкінці листопада вісімнадцятого скинути з губи зверхнє: «Україна не мала ніколи власної історії, ні національної окремішності». Призабув, певне, поважний консул, що отак вісім століть з половиною одна киянка підписувала документи державні від імені його країни, бо тутешній король вмів тільки хрестики ставити, римські папи Миколай II і Григорій VІІ писали до неї листи і, знаючи доброту її та побожність, просили вплинути на свого неосвіченого чоловіка, а на Євангелії з берегів Дніпра всі королі присягали аж по 1793 рік. Велемудра Антанта, мов картярський пасьянс на столі, робить свої розкладки: як переможе Колчак з Денікіним, то віддамо західноукраїнські землі до єдіної і нєдєлімої, а як програють ці двоє, немов у підкидного дурня, то хай відійдуть ті землі польській державі. Американський Вільсон, з чужого голосу й собі: українське питання є частиною загальноросійського.
Ні, Йване, думав Галицький, доки є ще ті, які в закривавлених снігах лежать в тебе за спиною, і ті, що зраненими ногами, в ганчір’я обмотаними, поряд з тобою ступають, не будемо у жмені чужі зазирати заздрісно, як не тепер, то в четвер своє місце під сонцем здобудемо…
А може, взагалі-то несусвітня дурниця – поділилися там на країни якісь та народи, тільки чубляться з того та горлянку одне одному ріжуть, мовами різними, як парканами, відгородилися, може, колись постане єдина мова на всенький світ, китайська там чи англійська, російська чи інша яка… Мо’, й таке колись станеться, думав Галицький, тільки чомусь Творець не посадив одні баобаби від Гренландії до екватора, чи тільки сосну або кактуса, чомусь дарував розмаїття, аби тішитись ним. Так і люди, колись згадуватимуть війни, як тяжкий сон у тифозній гарячці, прощення взаємне й примирення неминуче прийде – і житимуть тоді як добрі сусіди, що, напрацювавшись, в гості одне до одного на вечорниці заглянуть; просто треба згадати Того, кого під пекельним полуденним сонцем цвяхами до нашвидкуруч витесаного хреста прибивали…
А хто він такий в цьому світі? Просто мізерна краплина в бурхливій і стрімкій ріці, піщина у великій, аж губляться в хмарах вершини, горі, пташка дрібна, щупленький горобець з-поміж неймовірно строкатого пташиного розмаїття? Хоча…
Хоча трапився з ним якось курйозний випадок, коли справді доля могла залежати від звичайнісінького, сірого і розкуйовдженого горобця. В передгір’ї Карпат він мчав із донесенням у частину, донесенням, від якого залежав бій і життя багатьох. Раптом на кам’янистій дорозі, над чималеньким урвищем, у машині щось зашкреготало і загарчало, авто потягнуло до краю урвища, та не розгубився шофер і встиг останньої миті все ж загальмувати.
Машина спинилася, але ліве переднє колесо зависло над прірвою, вони сиділи удвох із шофером, мов закам’янілі, боячись поворухнутися – Галицький мав ще якусь надію вправо вистрибнути, а шофер – ніякої.
Машина спинилася сперш, а тоді щось збулькнуло і авто похилилось вперед, де внизу, у долині, ледве виднілося село з маленькими, мов іграшковими, хатками, і такою ж іграшковою церковною дзвіницею. Хитнулось авто – і кров погустішала в них у жилах, але знов назад колихнулося, і знову хилилось було вперед у долину…
– Не ворушитися! – не сказав, радше прошипів Галицький. – Бензин у баку хилитається й розгойдує машину…
Вони не знали навіть, що вдіяти, могли тільки незрушно чекати і сподіватися на випадок. І тут, на біду, де не взявсь горобець і всівся якраз на капоті авто, наче й місця іншого навкруг бракувало, всівся й здивовано вертлявою голівкою роззирнувся та походжати почав, весело так і підстрибцем. Знову авто стало хилитися в небезпечний бік, чи від того розкуйовдженого горобця, чи ті підскоки пташині наклалися на колихання пального у бензобаку, тільки заворожено обоє дивились на пташку, боячись поворухнутися, навіть дихнути глибше остерігалися, бо тепер від цієї малої і вертлявої істотки залежало: жити їм далі чи ні? На щастя, кінний загін наздогнав їх, і під смішки-пересмішки бійців обох визволили врешті з негаданої халепи. Галицький досі не знав, що ж то було – нещасний запилюжений горобець мало не вкоротив їм віку, чи навпаки, став рятувальником їхнім, бо, заворожені, вони мимоволі облишили задумку вистрибнути із небезпечної автомашини… Надто все в цьому світі зв’язано і переплетено, на долю людську може вплинути навіть мала пташина.
І хто ж він насправді на цьому грішному світі?
Ніколи не мав він наполеонівської гордині, зате мав тверде переконання, що доля сама підкаже, де бракуватиме його в потрібному місці і в потрібний час. А ще Галицький знав, що така краплина, як він, може тільки стрімко нестися разом із йому подібними, а як вилетить із бризками з того потоку, то враз випарується чи просякне у невідь крізь прибережний пісок.
А полковника Іван Степанович уже побачив і впізнав на краю подільського села, як той поспіхом сідав у машину. Галицький підбіг, спотикаючись, випацьканий і знесилений, та здужав видихнути лише кілька слів:
– Там біда на лівому фланзі… Нема зв’язку… Хоч трохи набоїв…
Полковник тільки долонею штовхонув повітря, мов відпихався від нього самого.
– Гаразд, гаразд, потім…
І востаннє побачив полковника Галицький, як довелося йому в складі делегації за дорученням зверхників вести переговори з польськими парламентарями – таки пасувала польська форма полковникові, що представляв тепер у перемовинах іншу сторону, він видавався навіть стрункішим; вони впізнали одне одного, але навіть не знітився той, лише ковзнув мимохідь поглядом, мов по обмерзлому дереву.
Але то було вже потім, потім, потім…