Громи війни

Іван Корсак

Як пісня, починалося життя у Югини.

Спалахнуло кохання, таке ж чисте й дзвінке, як джерело у них край села, неймовірної чистоти, незайманості і прозорості – йшли вони з Купріяном під вінець сільською весняною вулицею, землі під собою обоє не чуючи, йшли під замилувані погляди односельців, бо ж як мальована пара видалася, йшли повз сади, що кипіли й розливалися рожевим і білим цвітом та стиха гуділи бджолиними крилами натрудженими. Розпогодилося саме, на щастя, щойно вмилося небо свіжим і теплим дощем, і раптом у кінці вулиці, просто над церквою, над урочистими куполами, проявилася, проступила і сяйнула райдуга, та ще й не проста, а чомусь подвійна – грали барви, переливалися кольори, і небо усе святкувало.

Як пісня, починалося життя у Югини. І перші місяці їхнього подружнього життя теж були празникові.

Аж раптом, мов грім серед жнив, грянула на голови людські війна, грім той не був короткочасним як зазвичай, – отак погримів собі і разом з хмарами, чорними та набурмосеними, ген подався за виднокрай, – ні, він не стихав і не танув, хіба дужчав і ближчав, потрясав небеса над усе більшими обширами країв та країн, війна піднімалася, розпрямлялася, виростала у світову.

Одного за одним із засмучених домівок проводжали з тихою надією, але таким болісним і тужливим голосінням на війну чоловіків. Провели так у них свекра, потім рідного батька Югини, а тоді й до Купріяна черга дійшла – довго стояла молода жінка край села, дивлячись услід куряві, що спадала вже за колоною новобранців, стояла й тоді, коли всі проводжаючі давно розійшлися, стояла зі зболеним серцем, яке хтось чужий, безжалісний і немилосердний, знущально стискав холодними і байдужими пальцями. Серце стискалося, а під ним уже, чула вона, тихенько вистукувало нове життя, таке лагідне й радісне, що блаженно не відало і не знало усіх глибин смутку, в який поринув той, хто його зачав…

Давно відцвіли сади і бджоли покинули їх, десь у луках шукаючи нову поживу, згасли райдуги під святочним і незабутнім небом. На довгі місяці та роки тепер найшановнішим чоловіком у селі став поштар, бо в його потертій та обчухраній сумці, що теліпалася на опущеному завше плечі, таїлися крихкі надії матерів і дружин, тихе й журне зітхання покинутих наречених.

Від Купріяна то по кілька тижнів, а нерідко і місяців, не було й чутки, то приходив одразу цілий жмут листів, і тоді Югина годинами сліпла і глухла, нічого не бачила й не чула, окрім нерівних рядків, що підстрибували чи лягали на бік, очевидячки, писаних десь на коліні, та ще звучав стиха, мов через стіну, чоловіків хрипкуватий голос.

Народила Югина хлопчика вдосвіта, ще й перший промінь не встиг прорізатися, чималенького козака і горластого.

– Невсипущий буде, ще й настира, з такою горлянкою своє завше видере, – тішила повитуха матір та свекруху.

З народженням дитяти стало ще важче порати чималу господарку Купріянових батьків, що нетерпляче мекала, бекала та ігігікала, виглядаючи корму з двох пар жіночих рук. Невістка старалася, звісно, першою все поробити, шануючи старші літа, за що навіть прозвиська «біганка» удостоїлась. Югина до того ж розривалася між свекрухою і рідною матір’ю, якій, тепер зовсім самотній, стало вельми непереливки. Траплялося, дитя ніч спало погано чи й зовсім не спало, вранці поралася вона у свекрушиних хлівах, тоді до своєї матері бігла, тож не раз засинала, стоячи біля печі або й просто з ложкою за столом.

– Вродися і вдайся, не вдасися – скапарайся, – пирскнула свекруха смішком, як заснула якось Югина, схилившись до стіни, коли картоплю чистила. Але то все півбіди, можна змовчати і перетерпіти, колись же війна має скінчитися, як доля судитиме – прийде з далеких доріг Купріян і райдуга знову вернеться у святочне небо. Справжня біда ходила селом, накриваючи покривалом чорним чи не другу-третю хату, ходила поміж діток дифтерія або, як звали її ще тут, давуха. Зазирнула вона і в Югинине вікно, зазирнула і не схотіла оминати свекрушин дім – три дні і ночі палила гарячкою немовля, у якого червоним черенем щічки ставали, врешті схлипнуло тихо воно, немов із облегшенням, і навік упокоїлося.

Югина навіть не плакала, просто схилилася над маленькою, немов іграшковою труною, тільки в голові ще багато днів було зовсім пусто та виметено, як у щойно побіленій хаті, з якої винесено всеньке добро та пожитки, і ні на чому окові спинитися, хіба чужі і незрозумілі голоси гуляють і відлунюють порожніми стінами.

Жила вона тепер і порала дві господарки якось за звичкою, ходила бездумно по колу, як сліпа циганська коняка за кіратом, не відчуваючи ні холоду, ні спеки, чи та страва недосолена чи пересолена. Свекруха теж рідко відзиватися до невістки стала, і тинялися обійстям вони, як два німі привиди, присуджені на німоту різними ворожбитами. Лише коли на зайву якусь хвилю Югина затримається у матері, то долинало з боку свекрухи невиразне буркотіння, як після кислого молока у давно зголоднілому і запалому з того животі. А ще сердилася на невістку, що просили її інколи люди в біді помогти – до війни скінчила Югина фельдшерські курси і помагала земському лікареві, доки того на фронт не взяли.

Свекрушине вуркотіння набрало голосу, як злягла Югинина матір, гарячка взялася раптово і ніяк не збиралася її полишати, небавом і встати було несила, тож доводилося дочці з ложечки, як дитину малу, годувати і подавати немічній воду – сушило хвору, губи з того пошерхли, потріскалися і вицвіли.

Але одного разу, як затрималася невістка біля недужої на часину, бо зовсім зле уже матері стало, марити почала та з батьками своїми покійними перемовлятися, не стрималася-таки свекруха, вихлюпнула:

– Корова зараз ось-ось отелиться, а тебе носить… Пропаде худобина через ледащо.

Заціпеніла від того Югина, завмерла, як слуп при дорозі.

А свекруха не мала вже сили в собі спинитися, якусь греблю у ній прорвало, що стримувала-стримувала дику воду весняної повені, та й упала.

– Як не хочеш совісно хазяювати, то йди до своєї любої матінки.

– Чого ж ви так?.. – довго подумки добирала слово Югина замість звичного «мама», як звала досі свекруху, але так і не підібрала. – Я й піду, та зустрічатися в одному селі однаково… Може, й вам колись понадоблюся.

– Ти мені будеш треба, коли волосся у мене на долоні виросте, – як цурпалка з-за вуха сокирою, відрубала свекруха.

Йшла Югина вулицею, поспішала, йшла повз сади, що так рясно цвіли й кипіли на шлюбній її путі, а тепер же лише чорніли: кривими і ламаними крізь сльозу видавалися ті яблуні, і світ весь став викривленим, ламався й кришився.

Йшла вона, поспішала, і не марно-таки, застала живою ще матір. Але тільки на мить, на якусь лише мить зблиснула і змайнула неймовірна радість у материних очах, змучених, зболених і стражденних, та ще встигла, прощаючись, рукою змахнути – впівсили, невправно, кволо й невміло, геть як дитина, яку тільки вчити цього почали…

Провела матір на цвинтар, закопала, вернулася Югина в опустілу і вихолонулу хату, сіла на лаві. Як жити далі – душа, як ця хата, така ж опустіла і вихолонута.